ГЛАВА 2

Історію нашого народження розповідають по-різному. Наша мати, цариця Людина, народила нас у страшних душевних муках. Від пологів вона оговталася лише через півроку, але все одно була дуже слабка. Це її сильно хвилювало, і вона весь час була в глибокому смутку. Найблагородніша і найвпливовіша з амазонок була роздратована своїм нинішнім станом, і частенько свою злість вона виливала на нас, своїх дітях. У цій своїй агресії вона розчинила всю свою материнську любов до нас, майже всю. Але незабаром вона остаточно одужала, і для нас, як і для всієї імперії, настали світліші часи.

У перші роки мати не виявляла до нас особливого інтересу – ні до мене, своєї дочки, ні до мого брата. Найімовірніше, вона просто ігнорувала факт нашого існування, і тому я невиразно пам'ятаю матір-царицю в ті ранні роки. Коли вона з'являлася в нашій кімнаті, то клала мою дитячу руку на рукоять свого меча, намагаючись визначити мою долю. Валіуса, мого брата-близнюка, вона взагалі ігнорувала, ніби його і не було в кімнаті. Тому й вийшло так, що з матір'ю його взагалі не пов'язували родинні пута. Але удвох з Валіусом ми були немов одне ціле, хоч і сильно відрізнялися один від одного. І як близнюки, ми були єдині духом, ми добре ладнали один з одним, були взаємоприв'язані та чутливі один до одного.

А ще ми володіли Даром. І дуже часто Валіус придушував мене своєю незрозумілою силою, яку даже сам не усвідомлював. З ранніх років Валіус ставив Броні, нашій чаклунці-наставниці, надто багато запитань, і якщо не отримував зрозумілої відповіді, то йшов у глибокі роздуми.

Майже шість перших років Брона займалася турботами про нас. У суспільстві амазонок це було не так періодом виховання, як періодом ознайомленням з основними принципами та правилами життя.

У шість років нам з Валіусом вручили маленькі мечі та щити, і ми розпочали оволодіння бойовими мистецтвами. Моя старша сестра, Вагнеса, була вимогливим учителем, і ми часто отримували покарання за своє пустощі.

Одного сонячного ранку цариця викликала до себе чаклунку Брону і дочку Вагнесу, які займалися вихованням близнюків. У тронному залі також були вищі жриці імперії.

- Броно, я хочу, щоб ти сказала мені правду про мого сина, Валіуса, - раптом мовила Людина. - Ти знаєш його краще за мене.

- Ну, тримається він загалом по-царськи, треба віддати йому належне. Трохи самозакоханий, але це в ньому дається взнаки кров імператорського роду Атлантиди…

- А ти знаєш, мамо, що зробили ці близнюки? – перебила чаклунку Вагнеса. – Вони надушили бойових тигриць парфумами, та підвісили їм дзвіночки. А ще покрили їм пазурі різнобарвним лаком. Сказали, що вони є шанувальниками краси.

Цариця спохмурніла, але стримати посмішки не змогла.

- І тигриці дозволили все це зробити з собою?

- Їм це не сподобалося, але вибору у них не було, окрім як отримати по писку.

Усі в залі вибухнули реготом, окрім Брони. Вона ніколи не сміялася у присутності людей.

- Цей гордий і запальний хлопчик росте дикуном, наче потужний бур'ян, - продовжила свою промову чаклунка. – Він рішучий, цілеспрямований та з сильним почуттям обов'язку. Обдарований і цікавий хлопчик, ковтає книги оберемками. Його дитячі знання не за роками титанічні, і мають дуже химерний характер. Його розповіді вражають навіть мою уяву, вони пронизані любов'ю до світу чудес.

- А коли пердить, то все довкола пахне трояндами? – уїдливо запитала цариця. - Ти дай мені відповідь, - чи добре в нього серце? Наскільки він вдячний нам? Чи любитиме в майбутньому нашу імперію?

- Ти знаєш пророцтва, царице? Коли сюди прийдуть Титани Атлантиди, найгірші кошмари здадуться тобі найніжнішими мріями!

- Ти хочеш сказати, що їх приведе сюди принц Атлантиди, Валіус?

- Яка різниця, хто їх сюди приведе, - відповіла Брона, з жалем у голосі.

Людина обмінялася поглядами зі своїми жрицями, очі у яких заблищали від збудження. Цариця схвильовано спохмурніла.

- Все, хватить чесати язики і тішити свою уяву, - погрозливо промовила вона, розтягнувши губи в погрозливій посмішці, і крижаним поглядом накрила жриць. - Валіуса тут ніхто не чіпатиме, він житиме.

- Я знаю точно, - продовжила Брона, - він матиме Силу, яку спрямовуватиме проти своїх ворогів. Я бачу, як блискавки йдуть на його заклик, і б'ють туди, куди він вкаже. Стіни руйнуються під натиском його Срібного Легіону. Ось що бачу, і я цьому вірю...

У Великій Піраміді запанувала гробова мовчанка. Жрицям ця інформація не сподобалася, і вони виглядали збудженими.

Чаклунка підійшла до цариці і прошепотіла:

- У твоїх жриць розум збентежився. Згадай, що ти не тільки цариця, а ще й мати…

З кожним словом чаклунки обличчя Людини наливалося кров'ю, поки нарешті не стало багряним. Її тіло охопила хвиля жару, і вона закричала в істериці:

- Що ви задумали, старі суки! Валіус мій син, і його ніхто не троне. Якщо з ним щось трапиться, я вас усіх четвертую! Пішли геть звідси!

Зморщені жриці швидко звільнили зал, від гріха подалі. Їх спритності, в цю хвилину, могли позаздрити навіть молоденькі амазонки.

- Приведи до мене близнюків, - звернулася цариця до Вагнеси владним голосом. – Вони зараз граються в саду.