РОЗДІЛ 8: Ворог мого ворога - мій друг

— Назад! Обидва назад, якщо хочете, щоб ваш капітан дихала! – рявкнув Пітерсон, повільно змушуючи Олівію рухатися спиною до відчинених дверей гвинтокрила.

Кларк мовчала, намагаючись не робити різких рухів, адже холодне дуло зброї тиснуло в скроню. Купер тримав Еліота на прицілі, але через живий щит не міг здійснити жодного пострілу.

— Не здумайте йти за мною, – холодно кинув Еліот.

Застрибнувши у кабіну гвинтокрила, і затягнувши Олівію за собою, він миттєво заблокував броньовані двері. Вертоліт відірвався від злітного майданчика і, набравши швидкість, стрімко полетів в бік материка та зник в щільній завісі ранкового туману над Атлантичним океаном. Герої різко кинулися вперед і полетіли слідом за ним.

Вілліс Уорф, Вірджинія, США. 9 червня 16:35.

Аманда і Маркус стоять у деревах, та спостерігають за будинком у який Еліот завів Олівію. Велику частину території займає величезне відкрите поле, яке з усіх боків обрамлене густими зеленими деревами та лісовими масивами. Через усю територію пролягає мережа автомобільних доріг та невеликих вулиць. По обидва боки від поля розкидані приватні житлові будинки із власними подвір'ями, які потопають у зелені. Розуміючи, що вриватись ось так просто і починати бійку вкрай небезпечно для інших людей.

— Він у тому будинку… який план? – запитала Аманда.

— Потрібно… врятувати її, – усміхаючись, відповів хлопець, – не знаю, потрібно все зробити тихо, тут люди, і евакуацію тут уже не оголосять.

— Потрібно вивести його з будинку. А потім хтось із нас зайде і забере її. Нічого складного.

— Нічого складного? Тоді давай… ід, виведи його з будинку. Як ми це зробимо?

— Все просто, – мовила дівчина, – пішли.

У тому ж будинку, 10 хвилин тому.

— Ми так не домовлялись, Еліоте. Договір був що ми розвалим її корабель і в’язницю, а ти хочеш її вбити! Так не піде! – мовив Лукас.

— Все буде! Спочатку треба з нею покінчити.

— Нічого не буде! Я не вбиваю людей, зрозумів?

— Старий Стоунхарт мені подобався більше, де він Лукасе?

— Його немає! Ясно тобі? Я змінився!

— Не змінився Мартіне, а став слабіше… – мовив Еліот, відійшовши до вікна.

— Роби що хочеш, але вбивати ти її не будеш.

— Це ще чому? – розвернувшись в сторону Лукаса, запитав Пітерсон.

— Бо я не дам тобі цього зробити.

Обличчя Еліота вмить змінилося: розслабленість та спокій зникли, поступившись місцем важкій, глухій люті. Очі звузилися до ледве помітних щілин, а погляд став гострим і пронизливим.

— Посидь поки тут, Лукасе. Як закінчу, то одразу тебе покличу.

Еліот попрямував у бік дверей приміщення. Тільки він узявся за ручку, як відчув, що в спину летить дерев'яний стіл, і вже не мав часу ухилитися. Деревина тріснула, вибиваючи з легень усе повітря. Героя кинуло вперед, прямо у важкі дубові двері. Приземлившись на упалі двері, в його очах на мить потемніло. Влучивши у спину Пітерсону, Лукас швидко взяв кірку в куту кімнати та швидко почав підходити до противника. Мутант сів на одне коліно та миттєво виставив перед собою кулаки, важко дихаючи та шукаючи очима нападника.

— Ти мав рацію, коли говорив, що змінився, Лукасе… ось так в спину… ти ще ніколи так мне нападав. – важко дихаючи, сказав Еліот.

Лукас підняв до верху кайло, сподіваючись вдарити супротивника. Але чоловік швидко напружив руку та, заблокувавши лівим клинком його кірку, завдав удар лівим кулаком у корпус Мартіну.

Але Мартін нічого не відчув. Вмить тіло Лукаса почало кам’яніти. Шкіра на руках почала перетворюватися на кам’яну броню. В очах почало темніти, а в голові паморочитися. Його щось відкинуло назад. Упавши на підлогу, чоловік швидко піднявся та відновив подих.

— Стоунхарт повертається? – з посмішкою мовив Еліот.

У той ж момент на подвір’ї будинку.

— Бачиш її ? – тихо запитала Аманда.

— Так.

Маркус бачив через вікно зв’язану Кларк. Жінка сиділа на стільці із закритими очами та дивилась у сторону дверей.

— Потрібно якось виманити Пітерсона, і чим швидше, тим краще. – мовив хлопець.

— Я можу.

— І як ти це зро… – не встиг юнак договорити, як його разом із Амандою відкинуло назад у ліс.

Важко піднявшись, вони побачили лежачого на деревині Еліота. А з вщент розваленої стіни будинку, крізь пил вийшов Стоунхарт, тримаючи у руках свою кірку.

— Я тобі говорив, Еліоте, я не дам тобі її вбити. – мовив Лукас, зловісним тембром голосу, мов скрегіт металу по склу.

— Наша битва… ще не закінчена, - піднявшись мовив Пітерсон, - все тільки починається.

Вмить Еліот підстрибнув та накинувся на Лукаса, почавши атакувати його клинками. Кірка Стоунхарта була на стільки міцною, що звук кожного удару титановими клинками по ній нагадував скажений скрегіт металу, що відчайдушно намагається здолати вічний камінь.

— Потрібно щось робити, Маркусе.

— Я заберу Олівію. Повідом Куперу і скажи, що нам потрібен літак.

Хлопець швидко побіг через кущі та забіг у будинок.

— Ти руйнуєш наш план, Лукасе. – промовляв Еліот, поки захищався від літаючих брил каменів.

— Ти його вже зруйнував, недотепа.

— Я хотів, щоб ми поквитались!

— Зараз я поквитаюся тобі, іржавий ти шматок металу! – злісно крикнувши, Лукас зі всієї сили вдарив топірцем об землю.

Раптом ґрунт почав вібрувати, дерева падали, будинок руйнувався, а усю територію задуло пилом.

Зайшовши до будинку, Маркус одразу кинувся у кімнату де була жінка.

— Олівія! Ми вас витягнемо звідси! – крикнув хлопець.

— Що там відбувається? – безсильно запитала Кларк.

— Там хаос. Ми вас доставимо на літак, а самі тут розберемось.

Битва загострилась, Еліот почав підходити ближче до противника. Лукас ж виснажився, тому почав переходити у захист. Зненацька, Пітерсон пришвидшившись, відбив летячу брилу каменю. І влетів у ворога, з двох ніг у живіт.