РОЗДІЛ 9: Борги минулого

Узбережжя біля Атлантік–Сіті, штат Нью-Джерсі, США. 20:00.

Гвинтокрила уносило то в ліво, то вправо, сильний вітер та дощ не вщухали.

— Ми на підльоті. – доповів агент Купер.

— «Літак готовий. Чекаємо вас у аеропорту». – відповів один із агентів через захисний зв’язковий навушник.

— Корабель уже готовий, ми відправимось на «Кайрос», капітане.

— Це добре, Купере. – сухо відповіла Олівія.

— Все добре?

— Знаєш… ні. Я створила монстра, який зараз вбиває людей і хоче вбити мене. Через мене він тоді втік, і зараз втік.

— Давайте краще замість цих сухих, будемо виправляти ситуацію. Так буде краще.

— Сер, на радарах показує, що позаду нас ще один гвинтокрил. – мовив пілот.

— То наш. З корабля вилетіло два наших вертольоти.

— Так, але він рухається доволі швидко. Наші агенти таку швидкість не набирають.

Кларк і Купер подивившись один на одного зрозуміли, що це взагалі не їх люди, а Еліот. Агент швидко викликав Маркуса та Аманду по зв’язковому навушнику.

— Маркусе, Амандо! Де ви?

— Ми летимо за вами. Бачимо гвинтокрил… Там Еліот. – відповіла Аманда.

— Тримайте курс на аеропорт «Атлантік-Сіті». Сто п’ятдесят миль на північ.

— Кінець зв’язку.

Міжнародний аеропорт «Атлантік-Сіті». 20:40

— Він у десяти милях від нас, сер. У вас є максимум три хвилини.

— Ми готові вже.

— Добре, тоді ходом на борт. Вас довезуть в цілості та безпеці.

Агент Купер та Олівія стрімко попрямували до стоячого військово-транспортного літака на злітній смузі.

В’язниця «Йорксон». 21:00.

Потужні прожектори звично різали темряву, підсвічуючи контрольно-пропускні пункти, залізо ізоляторів та порожній злітно-посадковий майданчик. Раптом цей спокій розірвав наростаючий гуркіт лопатей – до фортеці наближався важкий гвинтокрил без розпізнавальних знаків. Агенти охорони, які нічого не підозрювали, зібралися біля диспетчерської та офісів адміністрації, готуючись зустріти борт, але ця зустріч стала для них квитком в один кінець.

Як тільки вертоліт завис над майданчиком, його бокові двері розчинилися, і в прорізі з'явився силует Еліота. Не гаючи ні секунди, він відкрив шквальний вогонь із важкого кулемета прямо по позиціях агентів.

Агенти падали один за одним, так і не встигнувши зняти зброю із запобіжників. Пітерсон стріляв без жалю та промаху, наче виконував рутинну роботу, і за лічені секунди повністю ліквідував усю зовнішню оборону периметра.

Проте справжньою метою нападника було не просто знищення живої сили, а повний хаос. Перевівши ствол кулемета на припарковану спецтехніку, він дав довгу чергу запалювальними патронами по паливних баках службових машин та генераторів. Потужні вибухи один за одним струсили залізний дах в'язниці, розкидаючи навсібіч уламки та палаюче пальне. Густі хмари ядучого чорного диму почали стрімко затягувати весь простір, даючи початок масштабній катастрофі.

Гвинт гвинтокрила ще продовжував за інерцією різати ядуче чорне повітря, коли Пітерсон ступив на розжарену металеву палубу. Переступаючи через тіла ліквідованих агентів, він впевнено попрямував до офісу адміністрації, де знаходилась спеціальна кімната, у якій сиділа людина, яку Еліот свого часу жорстоко зрадив, прирікши на ув'язнення в цьому залізному пеклі посеред океану. За товстими сталевими ґратами однієї з камер сиділа людина, яка може допомогти йому.

Побачивши силует у прорізі дверей, ув'язнений важко підвівся з нари, не вірячи власним очам.

— Не чекав побачити мене, друже? – глухо кинув Еліот, зупинившись перед самою камерою. На його обличчі блукала тінь кривої усмішки. – Я прийшов повернути борг.

Бранець підійшов ближче до ґрат, міцно вхопився за холодний метал руками й презирливо примружився, дивлячись на свого визволителя.

— Повернути борг? Ти знущаєшся, Пітерсоне? Ти такий правильний і шляхетний тепер, так? Ти просто розіграв нас із батьком як шахові фігури! Склав свій блискучий план, скористався нашою довірою, щоб прокласти собі дорогу до цілі, а нас кинув під їхні руки! Ти вбив мого батька, а я гнию в цій залізній труні! І тепер ти прилітаєш сюди, влаштовуєш це криваве шоу і думаєш, що я маю тобі дякувати?

— Я не чекаю на подяку, – відрізав Еліот, і його голос прозвучав сухіше за пустельний вітер. – Ви були необхідний для виконання місії. Але зараз я тут. І я витягну тебе звідси, хочеш ти цього чи ні.

Зі шкіри передпліч мутанта з металевим брязкотом висунулися довгі, товсті й неймовірно гострі титанові клинки. Вони хижо заблищали у відсвітах пожежі, готові розірвати важкі запірні механізми камери його друга як звичайний папір. Еліот заніс руку для удару по замку, але раптово потужний вибух десь на нижніх рівнях струснув увесь металевий куб в'язниці. Електронні системи безпеки всього сектору злетіли з глузду: запірні механізми на сусідніх дверях заклацали, і важкі магнітні засуви на одній із камер неподалік із гуркотом відчинилися.

Це була спеціальна, повністю ізольована камера, яка за допомогою потужного електромагнітного поля блокувала будь-яку електроніку всередині, не дозволяючи її в'язню використовувати його небезпечну зброю. Але як тільки двері розчинилися і блокування зникло, металевий костюм Отруювача миттєво ожив.

З густої хмари диму, що повалила з розчахнутої камери, з шипінням вирвалися важкі металеві щупальця. Одне з них із дикою силою вдарило Еліота в груди. Удар був такої сили, що чоловік відлетів на кілька метров назад і важко приземлився на ноги, залишивши глибокі борозни на металевій палубі.

З темряви камери впевненим кроком ступив Отруювач, чиї механічні системи нарешті вийшли з анабіозу. Його залізний екзокостюм зловісно поблискував у вогні, а зі спеціальних клапанів на зап'ястях цвірчала токсична, зеленувата отрута. При влучанні на гарячий метал палуби вона миттєво закипала, шипіла і зжирала товсту обшивку. На спині цього залізного монстра на повну потужність звивалися вивільнені механічні кінцівки, готові шматувати все на своєму шляху.