РОЗДІЛ 7: Зіткнення інтересів

Повітряний простір Чикаго. 7 червня 20:30

Аманда зробила великий вдих та повільно видихнула.

— Перший раз так стрибаєш? – з посмішкою запитав Маркус.

— Ніби ти не перший. – відповіла Аманда.

— Перший, але я просто не хвилююсь, тому що є парашут.

— В мене боязнь, що він може не відкритись.

— Не сміш мене, у них тут все провірене.

У ту мить, великі двері вантажного відсіку відчинились. Сильний вітер роздував волосся, і дивлячись у низ, у Аманди сильно билось серце. Маркус побачивши як подруга переживає, взяв її за руку.

— Я з тобою…

Ці слова звучали ніби друзі останній раз видяться. Дівчина посміхнулась і на мить згадала той момент, коли вперше побачила Маркуса на лавці у парку.

— Товариші, як мене чути? – запитала Кларк.

— Чудово. – відповів Маркус.

— Ви знаєте куди летіти, кінець зв’язку.

Друзі подивились один на одного.

— Вперед? – запитав хлопець.

Дівчина тільки кивнула.

Маркус та Аманда впали з вантажного відсіку вниз. Висота становила майже шість кілометрів. Було видно усе Чикаго… усе нічне Чикаго. Але цей красивий вид перебивав стовп диму у Бедфорд Парку. Але вони відправились у друге місце...

Бедфорд Парк, Чикаго. 20:50

Лунали вибухи, багато спецназівців було вбито, земля піднімалась на висоту хмарочосу, а пів міста евакуйовували.

— Еліоте, прийом, ти чуєш мене?

— Ну звісно чую, Лукасе.

— Який в нас далі план?

— Чекати… просто чекати. – зловісно відповів Еліот.

— Як ми дістанемось до Кларк?

— Побачиш.

— Не подобається мені це, Еліоте.

— Чому?

— Тому що ти сидиш спокійно у Роджерс Парку та нічого не робиш. А я тут потію, землю до неба піднімаю. Людей, Господи прости, вбиваю.

— Коли вони прийдуть, біжи до мене. Кінець зв’язку.

— Еліоте… прийом. Якого дідька ти витворяєш?

Лукас сів на бетонну плиту та подивився у небо.

— Коли ж це все закінчиться…

Йому не було задоволенням громити Бедфорд Парк. Він лише хоче помститись Кларк. А щоб помститись їй… потрібно потрапити до неї на корабель.

— Лукасе… Вони тут…

Роджерс Парк. За декілька хвилин до цього.

Еліот сидів у порожньому бейсбольному полі та насолоджувався красою озера Мічиган.

Але раптом він почув присутність когось позаду. Розвернувшись, чоловік побачив Маркуса, який дивився прямо на нього… холодно та пронизливо.

— Я знаю чого ти хочеш, Еліоте… Але в тебе нічого не вийде.

— Ти так думаєш? – мовив з посмішкою чоловік. – Ти навіть не знаєш, що вона зробила зі мною та з моїм товаришем.

— Ти показав свою акторську майстерність перед нею… а вона тобі повірила.

— Був би ти на моєму місці, ти б зрозумів.

— Я був на твоєму місці. Два роки тому. З мене теж зробили монстра. Але я не хочу нікого вбивати і мститись комусь.

— Тяжко тобі напевно жити… – сухо відповів Еліот. – Лукасе… вони тут.

— Що?

В той момент, Пітерсон сильно напружив руку та з розвороту випустив клинок з лівої руки у сторону Маркуса. Але хлопець встиг зреагувати та зробити два кроки назад.

— Ти нічого не розумієш, Маркусе. Вона зробить з тебе солдата, який повинен буде слухатись та виконувати її накази. В тебе не буде свободи слова та дій.

— Ти так впевнений в собі?

— Так, Маркусе, в собі я впевнений.

Хлопець похитав головою та активував наношолом, випустивши заряд енергії у противника. Еліот швидко захистився, випустивши другий клинок, та підняв його у сторону пострілу. Швидкий удар з ноги по коліну юнаку викликав лютий біль, який був схожий на удар від товстої металевої залізяки. Юнак вирішив перейти на кулаки, вдаривши по обличчю ворога, але удар не приніс йому ніякої шкоди. Пітерсон відкинув противника корпусом на декілька метрів назад. Підбігши до нього, в польоті вдарив правим клинком по Маркус, але той встиг зреагувати та відштовхнутись в сторону, вставши завдати удар з ноги з розвороту у плече супротивнику.

Еліот встав та провів серію ударів у голову, ноги, корпус та руки ворогу, але Маркус швидко ухилявся від них.

Піднявшись на висоту за допомогою злітних турбін, Маркус спробував нанести свою серію енергетичних пострілів. Еліот ставив клинки у бік пострілів, але біль все одно давав про себе знати. Кінетична енергія влучаючи у леза, не шкодила їм. Але шкодила тілу Пітерсона через те, що постріли енергії передавались у руки та суглоби. Чоловік голосно закричав від болі, підскочивши високо в повітря, зловив хлопця та кинув униз, приземлившись прямо біля на нього.

— Ти… – захлинаючись від болі говорив Еліот. – даремно намагаєшся мене зупинити… я все одно дістанусь до вашої Кларк… рано чи пізно. Ти один…

— Він не один… – пролунав голос позаду Пітерсона.

Аманда підлетіла вверх та випустивши вогонь у землю, зробила велике коло навколо них.

— Це твоя остання зупинка, Еліот… – злісно сказала дівчина.

— Хех, ви такі недосвідчені… мені вас шкода. – похитавши головою, мовив чоловік.

Зненацька Маркус почув, як земля починає вібрувати прямо під ними. І в момент з-під землі пролунав вибух, що вирвався назовні та відкинув Аманду на далеку відстань назад.

— Що за…

Не встигши домовити, як потужний удар ногою від Еліота у голову, відкинув його назад.

— Розберись з нею! – крикнув Еліот.

— Ти ж мене знаєш. – кивнув Лукас.

Захід Рідж, Чикаго.

Аманда швидко оговталась під деревом. Їй здавалося, що земля перед нею піднімається, готуючись обвалитись прямо на неї. Швидко зреагувавши, вона підлітіла, обдивляючись всю територію. Землю, машини, асфальт, дерева та уламки будинків літали небі у земляній завісі, яка нагадувала ураган.

Раптом з землі вирвалась брила каменю та полетіла на великій швидкості у дівчину. Встигнувши зреагувати, вона відштовхнулась у сторону та, спустившись на землю, вистрілила у те місце порцією вогню. Після пострілу нічого не сталось. Аманда нічого не зрозуміла, їй здавалось, що вона бореться сама з собою.