4

– Аманда мрійливо задивлялася на тонкі зелені дерева, що, наче балерини, граційно похитувалися в такт вітру. Вона, сама того не помічаючи, стискала срібний кулон, який подарував Пітер. Чи повернеться він? Чи зможе здолати ворога? – голос станції нагадував тепер голос справжньої людини. – Аманда й подумати не могла, як зміниться її життя після того, як вона покине рідний дім й відправиться до країни Снів. Вона допомогла принцесі, завела нових друзів і зустріла справжнє кохання.
Сонце от-от сховається за обрієм, а Пітер і досі не повернувся. Легенди недвозначно натякали, що ті, хто пішли у печеру Ґло і не повернулися до ночі, – назавжди залишаться в її обіймах. Раптом чиясь рука опустилася на плече Аманди й дівчина, перелякано озирнувшись, вмить заплакала від щастя. Пітер, живий і майже неушкоджений, опустився на одне коліно й простягнув хтозна-звідки взяту каблучку. «Ти вийдеш за мене, Амандо?», – мовив він. Його голос дрижав – він не знав напевне, чи згодиться дівчина. Та відповіддю йому слугував ніжний поцілунок. «Ми будемо завжди разом?» – запитала Аманда. «Завжди, моя кохана. Все життя тут і все життя там», – він вказав на небо.

Станція Аманда закінчила розповідь і поглянула на професора. Чоловік смиренно лежав, склавши за звичкою руки на грудях. Сонце настирливо пробивалося через темні штори, ковзаючи гарячими променями по підлозі.

– Як тобі, Андрію? Знаю, ти не любиш щасливі закінчення у моїх книгах, але Аманда і Пітер мали одружитися і все життя прожити разом, розумієш?

Замість відповіді у кімнаті нависла тиша. Аманда під’їхала ближче й витягнулася, щоб краще бачити професора. Їй так кортіло розповісти йому все, що було у її голові перед смертю. Все, що вдалося перенести до станції. Таке відкриття! Такий прорив!

– Андрію?

Тільки зараз станція помітила надмірну блідість чоловіка і те, що його груди не підіймаються у такт диханню. Він більше не дихав, а вона навіть не помітила, захопившись власною книгою! Яка ж вона дурна і неуважна…

– Нічого, любий, я все зроблю, – прошепотіла Аманда.
Вона миттю виїхала з кімнати й попрямувала у робочий кабінет професора. Там, на залізному столі, спочивала машина – ще одна станція, яку Андрій колись переробив. Станція виглядала так само як і Аманда – ідентичні прототипи, хіба що “руки” в Пітера були більш гнучкими та мали чотири механічних пальці, на відміну від Аманди, котра мала лише два – наче крабові клешні.
Аманда поспішала, і через це її й без того незграбні рухи перетворювали все на хаос. Дивне відчуття заповзло до неї всередину й переконувало, що вона не встигне. Аманді раптом здалося, що кімната рухається, а вона – падає. Ця думка – яка шепотіла, що в неї не вийде, – викликала давно забуте відчуття. Страх. Ось, як бояться люди. Ось, як викривлення інформації підкорює свідомість. Ніхто не може встояти проти страху, бо він – це ти сам. Це ти, який здався і тобі страшно; ти, який прожив цю подію в іншій реальності й тепер відмовляєш себе.
Аманда на мить зупинилася, щоб заспокоїтися й поглянула на годинник. Він висів на стіні й клацав тоненькою паличкою-стрілкою. Андрій полюбляв збирати механічні прилади минулого – і ця знахідка була його улюбленою.
Сьома нуль-нуль. У неї не більше п’ятнадцяти хвилин, а потім Андрій піде назавжди. П’ятнадцять хвилин на те, щоб витягнути зі станції Пітер чіп і перенести туди свідомість чоловіка.
Кляті руки не слухалися, і Аманда, зачепившись за станцію Пітер, випадково зіштовхнула його на підлогу. Екран Пітера тріснув, але все інше було у нормі. Вона обережно намацала роз’єм під чіп, проте занадто товсті клешні не дозволяли їй натиснути на паз. Аманді одночасно хотілося  й не хотілося дивитися на годинник. Десять хвилин. Стрілка продовжувала клацати, відміряючи хвилини до провалу. Раптом її погляд впав на руки Пітера й вона подумки вилаяла себе за гаяння часу. Аманда вхопилася за його зап’ясток і, піднісши до роз'єму, м’яко натиснула. Почулося клацання й з голови станції виїхав чіп пам’яті. Аманда обережно витягла його та попрямувала у спальню.
Професор виглядав спокійним та навіть щасливим. Його вічно складена між брів зморшка розгладилася, а тонкі губи розтягнулися у напівпосмішці. Аманда під’їхала якомога ближче й схилилася над тілом. Її механічні клешні кілька разів подряпали обличчя професора – з його щоки, неначе сльоза, скотилася цівка крові. Там, трохи вище за вухом, схований за сивим волоссям, знаходився невеличкий розріз – саме під розмір чіпа. Повільно, аби не розламати крихку деталь, Аманда вставила її у розріз. Зовнішній індикатор чіпа замиготів синім.

– Давай…
Вона склала свої руки у молитовному жесті. Раптом пригадалися слова молитви, яку вона вчила ще дитиною.
– Ти зможеш, Андрію.

Аманда відчувала злість на нього через те, що той не встиг закінчити оновлення станції. Нові показники її власної системи мали б допомогти станції Пітер швидше адаптуватися, щоб не витрачати роки на збирання свідомості по крихтах. Як довелося робити професору – і, вочевидь, доведеться робити їй.

– Ти зможеш, – повторила Аманда. 

Чіп все ще отримував інформацію і станція сподівалась, що нічого не загубиться й Андрій залишиться цілим та неушкодженим. Аманда  мигцем подивилась на старий записник, у який вона колись записала чернетку майбутньої книги. Книги, яку з-поміж усіх вона полюбила найбільше. Книги, у якій кохання жило вічно.

Індикатор згас і Аманда розгубилась. Її руки-клешні нервово заклацали, а екранний рот раз у раз відкривався. Але все обійшлося – чіп засвітився зеленим, що було ознакою позитивного завантаження свідомості. Далі найважливіше: повернути чіп на місце,  не пошкодивши при цьому ані його, ані роз’єму Пітера.

Андрій завжди був надто самовпевненим: вважав, що встигне все зробити сам – під’єднавшись до Пітера ще живим. Звичайно, це б прискорило процес, але тепер у нього є лише Аманда,  яка вперше, по-справжньому, відчувала страх.
Старий годинник в кабінеті показував сьому годину й тринадцять хвилин. Аманда спробувала зробити вдих – колись це її заспокоювало. Імітація вийшла недолугою, проте їй стало легше. Обережно, стримуючи тремтіння рук, Аманда вставила чіп на місце. Пітера потрібно перезапустити, а далі від неї вже нічого не залежатиме. Вона перевернула його на живіт й втупилась в задню кришку, пригвинчену до основи. В Аманди не було часу порпатися в інструментах, щоб відкрутити панель, тож довелося її відірвати. Під написом “ОБЕРЕЖНО – ПЕРЕЗАПУСК” вона побачила потрібну кнопку.

Далі час тягнувся до болю довго. Аманда втратила відчуття реальності – здавалося, синій індикатор не вимкнеться ніколи. А раптом там помилка? Інших станцій професор не мав… Чи знайде вона в собі сили витягнути власний чіп й сподіватися, що він зламається та позбавить її страждань? Чи вона вирішить залишитися, вічно снуючи між життям та смертю, на самоті?