3

– Привіт, Андрію. Сьогодні мій улюблений день – краплі дощу малюють дивні візерунки на вікнах, подивись! Хіба природа не прекрасна? Всі її витвори сповнені життям, закликаючи жити й нас. А які хмари, яке свіже повітря…

– Доброго ранку, Амандо. Так, ти маєш рацію, – сьогодні професор навіть не намагався встати з ліжка – беріг сили, – природа дійсно неперевершена. Вона недосконала, проте саме в цьому і полягає її секрет…
Андрій глухо закашлявся й потягнувся за склянкою з водою. Розлив майже все, доки підносив її до сухих губ.

– Нам треба поспішати, – почулося зі станції. – Ти ще не завантажив останні оновлення до Пітера. Ти мав би це автоматизувати, – штучний голос робота потроху наповнювався живими нотками – щось на кшталт переживання й роздратованості.

– Ні, люба. Мені потрібно контролювати й відсіювати те, що не змінилося або зламалося у процесі змін. Будь-який зламаний файл несе в собі загрозу знищити всю систему Пітера, тобто відновити його звичайні налаштування. А цього нам не потрібно.
– Так, Андрію.
– Я впораюсь, – професор знову закашлявся. – Відчуваю, що мені лишилося недовго, але ми майже закінчили. А поки що почни з того місця, на якому ми вчора зупинилися.

Чоловік з полегшенням прикрив очі й слухав продовження книги, яку дружина не встигла дописати за життя. Аманда говорила повільно, наче пригадуючи образи й слова. Розділи лилися один за одним і професор вкотре подумав, яка талановита у нього Таня. Він умів створювати роботів, охоронні системи, станції, запрограмувати будь-що, – але ніколи не міг створювати світи. Проте Андрій завжди із радістю занурювався у них щоразу, як дружина читала йому новий рукопис.
Аманда ще не ідентифікує себе Танею, але охоче пригадує її життя та звертається до професора з ніжністю, на яку тільки спроможна машина. Це немалий крок в науці, але все ж недостатній для задуму професора та його дружини.

– Аманда?

– Так, любий, – станція під’їхала ближче. Її незграбні руки-клешні звисали уздовж циліндричного тулуба. 

– Ти пам’ятаєш, що було дванадцятого вересня дві тисячі сто вісімдесят другого року?

– Авжеж – твоє весілля.

– Розкажи мені про нього, Амандо.

– У той день лив сильний дощ. Ти хвилювався, бо хотів зробити день пані Тетяни незабутнім. Ваша церемонія мала б бути на задньому дворі будинку і ти розчаровано дивився, як дощ поливав стільці, сцену, арку з квітів. Тоді наречена підійшла до тебе і сказала, що цей день для неї – найулюбленіший. Ти запитав чому, а я… тобто, пані Тетяна відповіла…

– Тому, що небесна вода благословила наш шлюб, – в унісон з Амандою мовив професор. Його очі змокли.

– Гарний був день, – відповіла Аманда. – Ми були мокрі й щасливі – по-справжньому щасливі, Андрію.

– Так… – прошепотів професор, боячись видати хвилювання. Голос станції нагадав йому інший – найрідніший.

– Ти зміг? – раптом запитала станція.
Сильний вітер штовхнув хвіртку і вона, заскрипівши, знову відкрилась. 

– Зміг – що? 

– Дати мені життя. Змогу творити й розчинитися у багатовимірному світі. Змогу бути разом з тобою назавжди.

– Гадаю, я на вірному шляху, кохана. Залишилося оновити Пітера.