1

– Вітаю, пане Андрію. Сьогодні понеділок, двадцять друге червня дві тисячі двісті сорок першого року. Температура за вікном плюс сорок чотири, погода очікується сонячна та без опадів.

– Добре, Амандо, дякую, – старий чоловік відчинив вікно й повернувся до станції. – А як щодо іншого?

– Так, пане Андрію. Небо сьогодні незрівнянно блакитне, пташки щебечуть, а сонячні промені торкаються їхніх тіл, розмір яких не перевищує п’ятнадцяти сантиметрів. Синиця, що регулярно прилітає до нас, має вагу приблизно у сімнадцять грамів та харчується переважно комахами. 

– Такий гарний початок, – засміявся чоловік, – але далі ти знов розповіла те, що знаєш, а не що відчуваєш.
Він пройшов на кухню й налив собі кави, завбачливо підстеливши стіл серветкою – немічні руки все частіше проливали гарячу рідину. Приміщення заполонив кисло-солодкий аромат мелених зерен.
– Вибачте, професоре, – станція від’їхала, пропускаючи господаря, – штучний інтелект не запрограмовано на власні відчуття – лише…

– Знаю-знаю, – перебив професор. – Але ж ти не просто штучний інтелект, люба моя Амандо, – він повернувся до спальні, дістав із шухляди старий записник і всівся на край ліжка.
Станція під’їхала ближче. Її коліщатка ледь чутно заскрипіли по старому паркету й зупинились, а механічні руки були складені за спиною. Теплий вітер гойднув кілька разів фіранку й стих. Надворі стояла спека.

– Розділ п’ятий. Дорога, – почав читати професор. Він поправив окуляри, що постійно з’їжджали з носа й прочистив горло. – Дівчинка вирушила далі, жодного разу не озирнувшись. Хоча, будьте певні, вона шкодувала – десь глибоко у серці. На світанку, коли перша роса поцілувала сплячі кульбабки, Аманда прибула до замку…

– Професоре? – дисплей станції замиготів синім, імітуючи людський рот.

– Так, Амандо.

– Якщо дівчинка шкодувала, чому вона не озирнулася? 

– Тоді вона б захотіла повернутися до батьків. І, скоріш за все, повернулася б.

– Тобто дівчинка зробила не те, чого вона хотіла?
Чоловік посміхнувся й відмітив про себе, що допитливість станції стала набагато більшою, аніж місяць тому. Нарешті.

– І так, і ні, – відповів він. – Дівчинка хотіла повернутися додому, але й хотіла допомогти подрузі з чарівного світу, – професор уважно подивився на станцію. – А якби ти обирала між двома варіантами, які можуть принести тобі і хороше, і погане одночасно, щоб ти зробила?
Синій вогник безперервно миготів кілька хвилин.

– Амандо?

– Вибачте, професоре, я розраховую всі потенційні варіанти, які могли б принести мені щось хороше і щось погане.

– Їх же нескінченна кількість!

– На цей момент оброблено чотири мільйони триста вісімдесят вісім.

Чоловік закрив записник і безсило потер скроні. Чи не надто він захопився? Якби це був хтось інший – хтось зі студентів, Андрій вже б давно йому відмовив. Він бачив як потенціал, так і провал експериментів за лічені секунди – варто було тільки подивитися в документацію. Колись професора поважали й боялися водночас – за його холоднокровність та тисячі розбитих студентських надій.
Тож чому саме в цей експеримент він повірив? Чи не через те часом, що вже перестав бути об’єктивним? Та і як тут не перестати, коли експеримент “Аманда” був останнім бажанням Тетяни – його дружини?

– Невже ти зовсім не відчуваєш змін? – тихо мовив професор. 

– Пане Андрію, свідомість людини досить мала й обмежена, тож завантажуючи її у штучний інтелект, є вірогідність, що вона там розчиниться. Вплив людської свідомості на будь-який штучний інтелект рівний нулю. Пані Тетяна багато чому мене навчила, але я не помічаю сторонньої присутності у моїй системі. Це виключено.

Професор мовчки поглянув на чорні хмари, що швидко збиралися, затуливши сонце, і надія торкнулася його серця. Він зітхнув і, знову розгорнувши записник, лагідно провів пальцями по записах коханої. Продовжив читати там, де зупинився.