5.

Я підвелася з підлоги та спустилася сходами будинку. Ніколи раніше я не вибирала чоловіче тіло. Це дивне відчуття. Знати напевно, як це бути чоловіком, було добре, але я ніколи не хотіла це спробувати, не так сильно, як бути жінкою — без образ для чоловіків.

Щойно я дісталася до Львова, зрозуміла, як хвилювалася, збираючись вийти зі своїм новим тілом. Підійшовши до сходів, я намагалася спустити валізу, але вона була для мене занадто важка. Я сподівалася, що буду сильнішою у чоловічому тілі, але цей хлопець такий тендітний. «Хто придумав робити стільки сходів на вокзалах?» До мене підійшов поліцейський. Я була не готова відкривати валізу, в якій було тіло Олени. «Як вони можуть мати такий міцний зв’язок? Її не виходить зламати, вона не вірить, що я поглинула свідомість Олега. Якби більшість мого розуму була у ній, я б здолала її і взяла під контроль обидва тіла, а так і не можу позбутися тіла Олени, бо втрачу частину себе, і не можу ним заволодіти... Маю скрізь її із собою перевозити». На моє здивування, поліцейський допоміг мені знести валізу. Я сказала, що він дуже привабливий. Він на мене дивно поглянув, і тоді я згадала, що я вже не жінка.

Залишивши валізу у камері схову, я вирішила прогулятися вулицями. Багато облич зі щирими усмішками, сміх та шум навіювали журбу. Машини сигналили, музика гриміла з автомобільних вікон, а двері численних магазинів та кав’ярень були відчинені, намагаючись заманити клієнтів. Давно я так не гуляла містом  — воно здавалося і знайомим, і чужим. Я хотіла повернутися у минуле, де у мене було все. Незважаючи на те, що ніхто не знав, хто я насправді, мені все одно було ніяково від мого вигляду.

— Перепрошую, — пролунав тихий жіночий голос. — Хочете купити собі браслет?

Молода дівчина біля мене була одягнена в красиву блакитну сукню до колін. Її волосся було зібране у хвіст, і вона носила відповідні туфлі та сережки. Вона була миловидна. З усмішкою я відкрила гаманець й дістала гроші.

— Я візьму у тебе десять браслетів, але скажи мені, де знайти чоловіка на ім’я ***? Він 80 років тому був власником видавництва у Львові.

— Пане, я Вам так не підкажу. Але ви можете погуглити.

— Я трохи старомодний. Зробиш це для мене?

Вона мило усміхнулася, а потім нахилилася, щоб показати мені своє дзеркало, якому знадобилася лише мить, щоб знайти того, кого я шукала. Коли я взяла у неї браслети, то з’ясувала, що її звуть Олександра. Що ж, тепер можна починати насолоджуватися цим днем.

Олександра повела мене крізь натовп і людні вулиці, показуючи різні магазини, наче проводячи екскурсію. Ми зайшли у магазин одягу. Дівчина навіть допомогла мені підібрати деякі речі. Також вона допомогла мені орендувати квартиру. Я хотіла жити у своєму будинку, але його заселили інші люди.

Виявилося, що у видавця, якого я шукала, був онук. Я знала, що це той, хто мені потрібен. Олександра написала йому, і вони домовилися, що він завітає до мене ввечері. Я ще мала багато часу. Я повернулася на залізничний вокзал, вибрала найбільш кремезного водія таксі, який заніс мою валізу в апартаменти.

Нарешті я почуваюся досить комфортно після 75 років, проведених у тісній труні. Тепер, коли я знову була вільна, не могла дочекатися, щоб витратити деякий час на дослідження цього нового світу. Але я не можу цього зробити, поки не звільню рештки свого розуму. Закляття безсмертя підтримувало життя у її тілі, але забирало сили у мене. Я сіла на ліжко, витягла Олену з валізи та поклала поряд, вимкнула світло і почала розслаблятися.

— Я приймаю своє тіло, прийми і ти своє, повертайся до життя, — промовляла я.

Я спробувала зосередитися на її м’язах. Олена трохи ворухнулася і повернулася до мене. Потім вона підвела голову й подивилася на мене на мить, перш ніж знову заснути.

Це набагато важче, ніж керувати мертвими тілами. Не хочу їй зашкодити та зовсім зламати до того, як я звільнюсь звідти. Я лягла поруч з нею, взявши її за руку і поринувши у її свідомість.

Я розплющила очі та була здивована, що в її кімнаті було не так темно, як минулого разу. Тут з’явилися вікна, через які лилося яскраве сонячне світло. Годинник над каміном показував 9:45 ранку. На мить я подумала, що, можливо, вже настав ранок і я проспала зустріч, але зрозуміла, що так сприймає час Олена. Але як їй вдалося це зробити?

Олена сиділа на дивані та заплітала коси дівчинці, якій на вигляд було років вісім. У неї було густе чорне волосся майже до пояса. Дитина повернулася і витріщилася на мене великими карими очима, скрикнувши від захвату:

— Ось подивись, мамо! Там чоловік зовсім, як ти!

Вже нарешті маю звикнути, що я не жінка… Я підвелася і побачила, як дівчина обіймає ляльку і цілує її в лоб. Я швидко підійшла і обняла дитину. Я сказала їй, що вона красива, дуже схожа на того, ким я була колись, і поцілувала її в щоку. Потім прошепотіла їй на вухо:

— Незабаром я заберу тебе звідси.

Дівчинка із жахом відштовхнула мене та обійняла Олену.

Я сіла на диван, продовжуючи спостерігати, як вони спілкуються. Я почувалася чужинцем у цьому місці, нездатним зрозуміти, що відбувається.

— Олено, як тобі вдалося все тут змінити?

— Це Дарина все зробила, — спокійно відповіла жінка.