4.

Можливо, Олена вже зараз помирає. Вирішивши не витрачати часу, я посунув стілець до дзеркала, зайняв зручне положення, зосередився на диханні, з кожним подихом я все більше розслаблявся, концентруючись на образі сестри. Раптом поверхня дзеркала почала рухатися. Моє серце забилося від радості, я відчував, що дихання стає нерівним, але намагався робити глибокі вдихи та бути зосередженим. Я побачив у відображенні Олену, яка спала на дивані у кімнаті, за розміром дзеркально схожій на мою, але її приміщення мало вигляд занедбаного маєтку. Стіни були у тріщинах, меблі зношені, підлога засипана землею… Я протягнув руку та торкнувся дзеркала. Із нього прорвалась хмара попелу. Пам’ятаючи, що казала Олена, я силувався не звертати уваги. У відображенні я побачив, що позаду мене з попелу повстав силует жінки. Її тіло було в глибоких опіках, спалений одяг шматками прилип до плоті, на фоні всієї чорноти обличчя виділялися яскраво-карі очі та білі зуби. «Це лише марево, вона не має тут влади, я не маю боятися. Олено, я прийду до тебе!» У цей час я із жахом помітив, що відьма торкнулася сухою, як дерево, шкіркою своїх обгорілих губ моєї шиї. Я намагався відштовхнути її, але вона ще сильніше впилася у мене губами. Моє тіло затремтіло. Відьма обійняла мене за плече однієї рукою, на її обвуглених пальцях виднілися золоті каблучки. Вона міцніше стиснула руку, і я відчув легке поколювання на шиї.

—  Ой, бідолашний, ти тремтиш від страху, час вмирати, — прошепотіла жінка.

Її голос звучав спотворено, ніби у неї захрипло горло. Я відчув, що її дотик виснажує мене, а мою свідомість засмоктує дзеркало. Але ж відьма не могла заподіяти мені шкоди тут. Треба було тікати, але як? Коли я відвів від неї очі та подивився у дзеркало, то побачив, що моє відображення зникає. Відьма схопила мене, стиснула мені горло, але я відштовхнув її і вбіг у дзеркало, відчуваючи, ніби моє тіло розривається зсередини. Я подивився навколо, коли пройшов крізь дзеркало. Там нічого не було, крім темряви, ні підлоги, ні стін. «Де я?» – запитав себе. Я злякався. Страх охопив мене, як лещата. Відьма була права – я помираю.

Але згодом я помітив джерело світла у темряві. Я пішов за світлом і побачив двері. Я ввійшов у них й, на моє полегшення, опинився у світлому місці, на тропічному острові, далеко-далеко від жахів відьми. Я йшов берегом і здалеку помітив Олену, яка нерухомо стояла, споглядаючи океан. Вона почала співати пісню, яка відлунням грала в моїй голові весь шлях. Зненацька вона стрибнула у воду та зникла під хвилями. Я мерщій кинувся за нею, витягнув її на поверхню океану та притиснув до себе. Вона обійняла мене у відповідь та прошепотіла на вухо: «Тепер ми завжди будемо разом». Розгледівши її обличчя, я збагнув, що дівчина, хоч була дуже схожою, не була моєю сестрою. Мені хотілося кричати від агонії і відштовхнути її назад у хвилі, але я змусив себе не реагувати і натомість просто обійняв її з усіх сил, і набравши повні легені повітря, пірнув у глибину. Вона намагалася відштовхнути мене, але я не відпускав її. Через деякий час вона перестала битися і почала спокійно плавати у воді. Я прокинувся, тремтячи від жаху, і знову опинився у своїй кімнаті. Але все змінилося: раніше яскраве світло люстри, яка ніколи не вимикалася, тепер ледве освітлювало кімнату. Меблі та книги були притрушені товстим шаром пилу, штукатурка облізла, а через тріщини у стінах та стелі проростали коріння дерев. Я боявся, що відьма може повернутися, але коли подивився на дзеркало, то побачив лише чорну діру і нічого більше. Його уламки були розкидані по підлозі.

Впавши на коліна перед скельцями, я почав гірко плакати. «Ось і все, ми втратили одне одного назавжди. Це кінець, Олено! Вибач, що не зміг тебе повернути». Я ніколи не почувався таким самотнім і безпорадним, але ніхто, крім мене, не був у цьому винен. Певно, я переоцінив свої сили. На мить мені здалося, що я чую, як Олена кличе мене на ім’я. Її голос підбадьорив мене. Я закричав щосили:

—  Амаго, чуєш мене! Тобі не вдасться звести мене з розуму! Я все одно буду намагатися знайти вихід! Я тепер сильніший і готовий на все!

Я ходив по кімнаті, збираючи уламки скла. Мене хвилювала думка, чи я все-таки не божеволію і роблю щось конструктивне. Було важко прийняти, що мені та Олені доведеться провести тут решту життя. Я склав усі уламки докупи та спробував зосередитися на думці про сестру, сподіваючись, що її кімната з’явиться в дзеркалі, але дзеркало мовчало. Через декілька спроб я втомився та вирішив трохи відпочити. Подумав, що сон — це найкращі ліки від травм і кошмарів.

Але мої сни були страшні, особливо коли снилася відьма. Вони здавалися реальними, і мій страх став ще гіршим, ніж якби я не спав. Я спав, коли почув сміх відьми. Я відчував її присутність. Вона стояла наді мною. Я боявся не тому, що вона могла завдати мені болю уві сні, а тому, що вона точно знала, про що я думаю. Це мене лякало. Я відкрив очі. Я лежав на дерев’яній підлозі поряд з розбитим дзеркалом і не міг говорити. Мене паралізував страх. Вона схилилася наді мною, і я відчував запах її спаленої плоті. Відьма щось тримала в руках, здається, воно було живе, але я не міг розібрати, що саме. Вона спробувала покласти це мені до рота. Я намагався міцно стиснути зуби, але вона силою запхала його в мене. Воно почало рухатися у мені, бридко лоскочучи горлянку. Я спробував кричати та виплюнути це, але вона засунула свою руку мені у рота та проштовхнула своїми пальцями його глибоко у мою глотку.

—  Це твої почуття до сестри? Ти кажеш їй, що любиш? Дурний парубок!

Я втратив свідомість, а відьма зникла з очей. Коли прокинувся, побачив, що лежу на підлозі біля дивана, моє обличчя було вкрите кров’ю. Я знову мало не знепритомнів, але зумів залишитися при тямі. Щойно я сів, то побачив відьму. Вона стояла до мене спиною, і я бачив, як її обгорілі пасма мерехтять у тьмяному світлі кімнати. Відьма зчепила руки на животі. Вона стискала щось обома руками, але я бачив лише кінчики її пальців. Вона повернулася до мене, тоді я побачив, що в її руках.