3.

Раптом я почув стукіт, який лунав із дзеркала. Затамувавши подих, я прислухався. Зважившись підійти до каміна, я поглянув у дзеркало та не побачив нічого дивного, проте продовжував уважно вдивлятися у відображення і зрештою помітив рух. У склі з’явилося обличчя. Воно було знайоме, я це знав. Це була Олена! Моє серце калатало в грудях, поки я спостерігав, як змінюється її образ, перетворюючись на туман. Потім вона зникла. Я тремтів від страху і хвилювання. Що відбувається?

Я постукав у дзеркало і вигукнув: «Привіт! Ти там?» Але відповіді не було. Я нахилився до скла, вдивляючись крізь щілину в рамі. Дзеркало, як і раніше, відображало стіну. Я намагався заспокоїтися та був упевнений, що бачив саме сестру. Тепер необхідно знайти деякі відповіді. Продовжуючи сидіти, як мені здавалося, годинами напроти дзеркала та не побачивши нічого, я зрештою вирішив прилягти на диван.

«Що я бачив? — дивувався я. — Чи справді це пастка? Що зі мною трапилось, можливо, просто довгий сон?»

Потім я знову почув звук. Боячись, що дух може зникнути так само, як і раніше, скочивши на ноги, я поспішив до нього. Ближче. Набагато ближче. Щось йшло до мене. Я міг це відчути. Я чув, як тупотить взуття по запорошеній дошці підлоги. Кроки ставали дедалі голоснішими, швидко наближаючись. Мені було страшно, але страх чомусь не долав мене. З кожним кроком я почувався спокійнішим. Хтось стояв прямо переді мною. Я відчув тепло тіла, вловив солодкий запах парфумів, сміх та відлуння слів: «Я сумувала за тобою…»

Це була Олена. Вона дивилася на мене сумними, лагідними очима. Її волосся було завите кучерями, на ній – просте біле плаття, її руки обхопили мої.

— Олено! — я скрикнув від радості.

Вона усміхнулася, але її плечі тремтіли від нестримних ридань. Я простягнув руку до її лиця, щоб втішити, але вона швидко розчинилася у повітрі, як і минулого разу. Сестра знову залишила мене самого.

Сльози навернулися на мої очі, коли я сидів заціпенілий. Все, що сталося з моменту мого приїзду, здавалося нереальним. Мабуть, я божевільний, бо якщо ні, то що я бачив? Але це було так реально для галюцинацій. Як і раніше, я покликав її, питав, куди вона поділася і як я можу змусити її повернутися. Але нічого не змінювалося: я все ще був у тій кімнаті й дивився на порожній простір у дзеркалі.

«Що мені тепер робити? – запитав я себе. – Це смішно, Олена несправжня. Її не існує. Я не хочу тут помирати, — подумав я. — Я не можу здатися. Я мушу знайти вихід. Має бути спосіб!»

Оглянувши кімнату, звернув увагу, що на купі томів з’явилася нова тоненька книжка у білій палітурці з назвою: «Не такі, як всі». Я здивувався, що авторкою книги була Олена Давиденко. Книга містила лише одне коротке оповідання з нашого спільного дитинства, коли ми ледве не втопилися разом на старому човні, але, почавши синхронно веслувати, змогли допливти до берега.

Вона хоче сказати, що буде разом зі мною. Ось чому мені потрібно знайти вихід звідси. Я не здамся, доки буду живий. Якби мені вдалося вибратися звідси, я б знайшов її. Я був упевнений, що зможу вирватися з цього місця, знайду спосіб втекти. Все, що потрібно, це більше старатися і залишатися сильним.

Продовжуючи шукати вихід, я склав книги у високу стопку і простукував стелю у пошуках прихованих дверей, проте нічого не знайшовши, я схопив стілець і намагався пробити ним стіну, але ж це ніяк не допомогло. З цієї клятої кімнати немає виходу!

«Можливо, я застряг в іншому вимірі, — подумав я. — Або я мертвий, десь похований і все це просто якесь загробне життя?»

Минуло багато часу, коли я знову побачив, як туман, що йде від дзеркала, перетворюється на Олену.

— Ти привид чи марення? — запитав я.

— Ні. Я справжня. Я за тобою спостерігала. Я завжди була тут із тобою. І я буду з тобою, поки ти не знайдеш вихід звідси.

Я не міг повірити в те, що її чую, та на мить втратив дар мови.

— Брате, нам потрібно швидше рятуватися, — продовжила вона.

— Але як?

На мить Олена почала розчинятися у тумані, але, глибоко вдихнувши та лагідно поглянувши на мене, вона знову з’явилася і з усмішкою промовила:

— Олеже, ти вже зрозумів, де ми?

Я не знав, як відповісти. Я був збентежений всім, що трапилося, і сам ставив собі це запитання.

— Звісно, ні, — промовила вона, — ти певно не читав спогадів Амаги?

Я похитав головою.

— Ти про ці книжки? — вказав я на стопку, з якої склав імпровізовану драбину. — Мені не було чим зайнятися, то я з нудьги прочитав кілька. Але як то нам допоможе?

Олена зненацька здригнулася у гримасі жаху і розчинилася у повітрі, але за кілька хвилин з’явилася. Її лице було в подряпинах, біле плаття розірване та у плямах крові.

— Що з тобою сталося?

Я взяв її руку і міцно стиснув. Вона була теплою і ніжною, але тремтіла. Під її очима були темні кола, а волосся розсипалося жмутами. Коли я придивився уважніше, то побачив, що вона плакала.

— Тобі доведеться до цього звикнути, — сказала вона. — Це частина ціни, яку ми платимо за свободу. Не хвилюйся, брате, я допоможу тобі розібратися. Це незвичайні книги, всі вони – спогади відьми. Прагнучи безсмертя, вона уклала угоду з нечистими духами, принісши їм у жертву своїх слуг та дітей, а духи навзаєм навчили її обряду одержимості, який вони використовували, щоб брати під свій вплив людей. Таких людей ще називали біснуватими. Амага забрала собі моє тіло, а мою свідомість замкнула у цій кімнаті.