1.

Дощ лив, і холод осінньої ночі пронизував мене, коли я стояв на схилі пагорба і дивився на старі руїни. Вони нагадували гігантський надгробок на кургані із землі та каменів, з якого, немов хрести, росли кілька дерев. Дощ стікав струмочками з трави та промочував мої черевики. Я намагався не думати про те, що може ховатися всередині цих старовинних стін, поки плив доріжкою багнюки до цвинтаря за курганом. Я повільно йшов повз ряди надгробків, поки не помітив людський силует. Через кілька кроків побачив, що дивлюся в обличчя мерця. Його бліда шкіра блищала від вологи, підкреслюючи кожну зморшку. Переді мною на землю впала тінь, повернувши голову, я побачив величезного собаку, що стояв за могилою. Його хутро було біле як сніг і переливалося в місячному світлі, очі були червоні й дикі. Він тихо загарчав, демонструючи свої ікла. Я стрибнув у темряву лісової стежки та щосили кинувся до церкви позаду цвинтаря. Ні в одному з вікон не було світла – лише коли я підбіг ближче, то з радістю помітив, що за зачиненими ставнями проглядається сяйво свічок.

«Отже, всередині хтось є!» — вирішив я.

Коли штовхнув важкі дерев’яні двері, відчув нав’язливий запах сирої землі. Місце було яскраво освітлене восковими свічками, мерехтливе полум'я відкидало дивні тіні. Щойно зачинив двері, як почув за ними щось схоже на тупіт десятка ніг. Потім я побачив фігуру, яка, немов туман, просочувалася крізь щілини дверей. Затамувавши подих, я чекав.

 — Привіт? — нервово гукнув я. — Є хтось там?

Наді мною з'явилося обличчя з кісток та засохлої плоті.

 — Забирайся! — крикнув я. — Негайно! Залиш це місце або ти помреш.

Мої коліна тремтіли. Було геть нерозумно погрожувати привиду смертю, але це єдине, що спало мені на думку.

Дух не ворушився, він ніби замерз на місці. Тільки його губи рухалися, намагаючись мені щось сказати.

— Що ти хочеш від мене? Ти можеш залишити мене у спокої?

Але мрець не відповів. Він витріщився на мене та ворушив губами, змусивши відчути ще більший страх. Похитнувшись, я повернувся і вибіг із церкви. Привид, не відстаючи, рухався за мною, наче хотів ще поговорити. Але коли ми проминули останній могильний камінь, він зник, розчинившись у повітрі. Я стояв, притулившись до холодного кам’яного паркану, важко дихаючи. Опанувавши страх, я піднявся на пагорб до головної дороги й подався додому. Приблизно через кілометр, пробираючись по трасі, я наважився озирнутися. Стара церква та пагорб зникли з горизонту за густими насадженнями дерев. Мої руки були вогкі та липкі, вкриті потом. Я витер їх об штани, спостерігаючи за дорогою попереду. Щось кликало мене повертатися назад. За три дні перебування на цьому покинутому хуторі, я зайшов досить далеко, щоб пересвідчитися – це були справжні привиди, а не сон. Я мусив дізнатися, чого вони хочуть, тоді, можливо, зрозумію, що сталося з моєю сестрою. Я вийшов до вузької доріжки між живоплотом будинку наших батьків. За роки без догляду кущі рясно заплели все навколо. Розсуваючи гілки, які ніби змушували мене відступитися, я попрямував до ґанку.

«Я повинен покінчити з цим, — сказав я собі. — Інакше я ніколи не знайду собі спокою».

Я дійшов до вхідних дверей і взявся за ручку. Коли повернув її, побачив, що двері відчинені, хоча присягаюся, що зачиняв їх. Штовхнувши двері, я зайшов усередину. Піднявся нагору і скинув мокрий одяг, але не припинив тремтіти. Хотілося відволіктися від привидів, тому я одягнув джинси та светр, пішов донизу, щоб посидіти на кухні і випити трохи віскі.

Ми з Оленою не були двійнятами, а народилися однояйцевими напівідентичними близнюками. Лікарі сказали, що це дуже рідкісне явище, бо зазвичай з однієї клітини народжуються діти однієї статі. Різнилося те, що в Олени волосся було довше, а у мене коротше, мій зріст був лише на один сантиметр більший за неї, і навіть наші голоси були дуже схожі. Ми обоє так любили одне одного, що ніколи не хотіли розлучатися! Ми дружили з пелюшок, часто трималися за руки, завжди гралися разом, коли були молодшими, потім разом навчалися… Проте коли ми виросли, на жаль, наші шляхи розійшлися. Наш батько невдало вклав гроші, втративши усі наші заощадження, і мені довелося поїхати працювати до Польщі, щоб оплатити навчання сестри. Батьки загинули в автокатастрофі три роки тому. Я так і не повернувся тоді в Україну. Сестра сама поховала їх, а цією весною, коли у Києві почався карантин, переїхала до будинку батьків. Квітучий хутір, на якому вони жили, перетворився на занедбане місце. Стирчать стовпи з подекуди обірваними дротами, природа бере своє, відбираючи територію, де колись жили люди. За деревами та кущами де-не-де вже не видно будинків. Чепурні колись хатки чорніють розбитими вікнами. Хто із селян загинув, хто безвісти зник, а хто спішно виїхав.

«Люба Олено, куди ти могла зникнути?..» — промовляв я подумки.

 Вона все літо просила мене відвідати її, і я щоразу обіцяв приїхати. Але порушив свою обіцянку. У моїй пам’яті промайнув образ: маленька дівчинка грається поміж польових квітів. Побачивши мене, вона підбігла, широко розкинувши руки, підстрибуючи, наче не бачила мене багато років. Вона міцно обняла мене, поцілувавши в обидві щоки. Не пам’ятаю, що їй сказав, але я чую сестрин сміх, її голос каже: «Я сумувала за тобою». Її усмішка була яскрава, як сонячне сяйво. А потім видіння згасло. Я нахилився вперед і обхопив голову руками, хитаючи нею і намагаючись очистити свою свідомість від павутини спогадів.

«Я втомився, — подумав я. — Необхідно поспати».