Глава 55

Алії снилося, що її кинули у велику бочку і щільно закрили кришкою.Тіснява та важке повітря завдавали страждань, дихати ставало дедалі складніше. Як зуміла, дівчина піднялася, уперлася руками в округлі дерев'яні боки, з силою відштовхнулася ногами та... прокинулася. Погляд застряг у каламутній темряві. Алія сіла, пальці закололи дрібні камінчики, тверда поверхня уступу була зовсім холодною. «Як довго я тут що й розпечений камінь встиг охолонути?» - пташкою злетіла думка. Бренна озирнулася: у тьмяному туманному світлі Ущелина виглядала геть пустою, не було більше ні Інших, ні гартів, кудись пропав Жук.

- Хаук, де ти?! Лейр! Гей, хто-небудь!

Дівчині здалося, що вона кричить у подушку, голос звучав туго, не чулося навіть відлуння. Відповіддю на її заклик була тиша, але не та тиха, світанкова, що передує бурхливому дню, а порожня і страхітлива. Алія знову відчула себе замкненою, тільки тепер уже в темній пустелі. Інші легко почули б і найслабший звук, якби були тут. «Що сталося, поки я була непритомною? Невже всі загинули?« На тривожну думку серце відгукнулося болем. Якщо Хаука більше немає, де знайти сили, щоб жити? Хіба можна існувати без того єдиного, кого обрала душа, хто був її повітрям, її серцем? Алія піднялася й озирнулася: он розкритою пащею темніє вхід до печери, поваленими велетнями лежать розкидані гори, за ними вузьке горло перешийка... Здається, та сама Ущелина, але нікого живого навколо, зникли навіть тіла загиблих воїнів. Вона одна, як пісок у пустелі. «Де я? З цим місцем щось не так. Треба вибиратися звідси». Дівчина пішла вперед, вдивляючись у похмурий краєвид, ноги грузли в смердючій сірій багнюці, повітря було щільним, мов кисіль. Алія йшла через силу, ніби щось не пускало її й кожен крок давався нелегко. Вона попрямувала до перешийка, але враз опинилася зовсім на протилежному боці. Раз по раз змушуючи себе пересувати ноги, бренна боролася, намагалася вибратися з Ущелини, тільки всі її зусилля були даремними - вона, наче зачарована, блукала по колу.

- Іди до Гранітної Брами! - у темряві раптом пролунав ніжний голос, він м'яко лився, обволікаючи солодкою патокою.

- Хто тут?! - Алія роззирнулася.

- Йди до брами, бренна, ти ж шукаєш вихід?

- Так, шукаю, але хто ти?

Дівчина намагалася розгледіти ту, кому належав голос, але жінка була невидимою. Можливо, це одна з північних вальмід, про яких їй розповідав Хаук?

- Я хочу допомогти тобі.

Вдалині раптом з'явилися темні обриси величезної брами і Алію із запаморочливою швидкістю понесло до кам'яних стовпів. Вона роздивлялася велетенські ворота, превеликі вони тиснули міццю і похмурістю. Ніколи не доводилося бачити дівчині таку величну споруду. Підніжжя стовпів випромінювало червонясте світло, вершиною арка впиралася у важкі хмари, що наче крила ворона нависали над долиною. Одразу за Гранітною Брамою починалися довгі сходи, крутим підйомом вони йшли вгору й губилися в сизому мареві. Алія підійшла ближче і завмерла біля входу. Її переповнювали сумніви, навколишній світ бачився мінливим і несправжнім. Вузькі сходинки здавалися слизькими й ненадійними, бездонна прірва клубочилася примарним серпанком, варто трохи оступитися і впадеш униз. «Звідки тут ця брама? Мара якась».

- Чого ж ти зволікаєш? Ось тобі шлях додому, - медовий голос заколисував ніжністю.

- Хаук, - видихнула Алія.

«Якщо дорога до нього веде через таке місце, я зможу її пройти, я мушу,» - Алія заплющила очі, збираючи всю свою хоробрість і вже зробила крок під кам'яне склепіння, аж раптом їй перегородили шлях Інші. Дівчина зойкнула з несподіванки та відступила. Десять воїнів на чолі з королем стали перед бренною. Високою міцною стіною вони закрили собою прохід. Обличчя Інших, їхні кольчуги та зброя мерехтіли в напівтемряві білим світлом Дня.

- Тобі тут не місце, Аліє, - до дівчини зробив крок зеленоокий воїн.

- Інг! - вигукнула вона радісно, кинулася до названого братика і миттю опинилася в його міцних обіймах.

- Я знаю, але не можу, я ніяк не можу вибратися звідси! - закинувши голову Алія вдивлялася в м'яку зелень дорогих серцю очей.

- Ми прийшли допомогти, щоб ти не пропала у світі духів і захистити тебе від Морти, - уперед виступив Візфолл.

- Я не боюся господарки Навія, - твердо відповіла бренна, - я з нею вже справлялася, володарю.

- Володарем я був у Королівстві, тут усі воїни рівні.

- Зараз ти не сильніша за кошеня, дівчино. Боротися зі Смертю тобі не під силу, - буркнув Олаф.

- Здорованю, здрастуй! - усміхнулася йому Алія.

Олаф кивнув і трохи розтягнув губи в усмішці.

- Я блукаю по Ущелині вже дуже довго, - Алія судомно зітхнула.

- Це не Ущелина, а Нижній світ і його вигляд мінливий. Той, хто направив тебе до Воріт, вочевидь не друг, крихітко, - відгукнувся Тюркір, блиснувши сірими очима.

- Це підступи Білої Жінки, - Інг серйозно подивився на дівчину. - Її слова - брехня. Якщо ти зробиш крок за арку, то вже не зможеш повернутися у світ живих.

- Світ живих? - здивовано прошепотіла бренна і наче прокинулася.

Вона згадала, що воїни, які стоять перед нею, всі до одного загинули, віддали свої життя за народ північний. Дівчина з тугою і любов'ю розглядала знайомі обличчя, тепер вона могла чути тих, хто пішов за межу, відчувала їхні дотики, очі чоловіків були зовсім живими, а значить...

- Я померла?

- Ні, Вогняна принцесо, ти не померла, - похитав головою Візфолл. - Але твоя душа вже біля Воріт Смерті.

- Застрягла в Міжсвіті, - додав Ейстейн, - твоє тіло забрав Яструб у Трофаст.

Ейстейн відвів погляд, йому ніяково було повідомляти гарненькій дівчині непривабливу новину.

- Що? - розгубилася Алія.

Воїни мовчали, поглядаючи на Алію і переминалися з ноги на ногу.

- У Червоній Ущелині ти віддала себе всю без залишку, всі життєві сили, - Інг узяв маленьку руку у свою і ніжно стиснув, бажаючи підбадьорити. - Твій дух блукає на стику світів і лише одна нитка утримує від смерті.

- Яка нитка?

Інг поклав широку долоню їй на живіт.

- Діти, яких дав тобі Яструб.

- Ти знаєш і про це? - зніяковіла Алія.

- Тут немає таємниць. Багато що з того, що приховано від живих відкрите для мертвих. Крихітки тримають твою душу. Вони володіють повною міццю Бренн та Інших, і вже зараз дуже сильні.

- Інг, час. Душа дівчини й так затрималася більше, ніж треба, там, де їй бути не належить, - за своїм звичаєм забурчав Олаф.

- Якщо ми не поспішимо, Вахі нас усіх до морхів прокляне! - Акке скривився немов кисле яблуко 
пожував. - Я чую її голос навіть тут, вона невідв'язно докучає, миє нам кісточки і сварить на чому світ стоїть.