Глава 52

Довгі вервечки простого люду звідусіль тягнулися до воріт внутрішнього міста: жінки, діти, вільні й раби один за одним зникали за товстими високими стінами. Вони шукали притулку і вірили, що тут зможуть зберегти своє життя. Реміснику чи кравцю залишитися в поселенні було смертельно небезпечно - гарти часто потрапляли всередину, пробираючись на першу стіну по горах трупів власних побратимів. Вступити у відкритий бій простий люд не міг, за короткий час полягли б усі до одного. Злу, породженому темною магією, могли протистояти лише Інші. Завдяки своїй подвійній сутності вони були єдиною силою, здатною боротися з гартами. За їхніми могутніми спинами народ почувався значно впевненіше. Звісно, за міцними стінами могли б сховатися і воїни, не було б тоді стількох втрат. Але Трофаст був прикордонними воротами у серце Півночі й іншого вибору, як битися до кінця, в Інших не було.

За межами міста, куди тільки сягав погляд, розташувалися їхні війська. Але над полками не здіймалися прапори й хоругви, не красувалися герби древніх родів. Стяги майоріли б там, де воїни дивляться в обличчя ворогові, а не в моторошні криваво-червоні очі й вишкірені пащі. Нечисті, з якою належало битися, були байдужі всі символи короля і його васалів. Гарти приходили з єдиною метою: вбити, зжерти, знищити, стерти на своєму шляху все живе. У відблисках багать де-не-де миготіли білі балахони й довгі сиві броди Старійшин. Старці мали силу друїдів, їхні закляття на якийсь час могли послабити тварюк. У Трофасті сьогодні не було звичної метушні, не снували туди-сюди городяни, зайняті своїми повсякденними клопотами, не гасала галаслива малеча, бавлячись снігом, не чувся гучний регіт воїнів. Але всередині попри все кипіло життя, закінчувалися останні приготування до вирішальної битви. Чоловіки допомагали Іншим хто чим міг, для кожного знаходилася робота, потрібні були всі вільні руки. Хто був міцнішим, заливали водою довколишні схили й пагорби, перетворюючи їх на слизькі гірки, тягали на фортечні стіни величезне каміння та казани з киплячою смолою, водою й олією. Другі перевіряли цілісність луків і самострілів, накидали в сагайдаки стріли. Галереї, яруси та бойові проходи вздовж стін були вщент заповнені людьми. Десятки лучників розташувалися біля бійниць, готові допомагати відбивати наполегливі атаки ворога...

А в цей час невеликий загін збирався в дорогу до Ущелини. Вони мали б виїхати тільки за пів доби, хоч усі давно були зібрані, та Візфолл квапив - у випадку з гартами жодна обережність не була зайвою. Чекаючи на владику, на подвір'ї перемовлялися Інші, гучно хрустів під їх великими чобітьми сніг.

- Колись це безумство закінчиться і, присягаюся своєю бородою, я навіть одружуся й матиму купу прегарних діточок, - Олаф поправив попругу в коня.

- Це в кого ж вони гарними вдадуться, чи не в сусіда? - підсмикнув Здорованя Агге натякаючи, що той обличчям не вдався.

- Побалакай мені ще трохи й скуштуєш мого кулака, - побубонів Олаф.

Хаук тільки посміхнувся слухаючи незлостиву балаканину своїх воїнів і міцніше обійняв Алію.

- А я навесні куплю двійко пивних, - пробасив Кьярвальд.

Чоловіки з подивом витріщилися на побратима, хміль не брав Інших з огляду на їхню подвійну сутність і пивні були їм без потреби, хіба тільки для того, щоб знайти там доступних жінок, погомоніти з приятелями та почухати кулаки.

- Не скачи на коні, якого ще не купив, - відгукнувся Тюркір, відкинувши за спину дюжину світлих косиць. - Може нам сьогодні бенкетувати не в пивних Трофасту, а в райських садах.

- Атож, - реготнув Лейр, - і обіймати прекрасних небесних вальмід.

Алія дивувалася буденності та веселості їхніх розмов, адже для когось ця подорож буде останньою в житті, дорогою в один кінець. Вона ж уся перебувала в напрузі, натягнутою, як тятива лука. Навіть теплі руки Хаука на її талії не могли змусити дівчину хоч на мить забути про майбутнє випробування. Задумливий золотий погляд ковзав тьмяними силуетами людей, що вийшли провести свого короля. Звичайний вогонь давав лише слабку подобу світла і не мав потрібної сили, темрява пригнічувала його. Алія не знала зараз день, ранок, вечір чи поки що ніч - далі свого носа не було видно нічого. Якби не Дар бренна не змогла б розрізнити навіть власні долоні. Доба перетворилася на одну густу ніч, небесних світил немов ніколи й не було, а всюдисущий сніг допомагав бачити мізерно мало. Одні лише Інші відчували час, вірніше, звір, що жив у них.

- Зараз майже ранок, Алія, - бачачи розгубленість коханої, сказав Хаук, теплі губи торкнулися її вуха, опустилися на шию.

Дві волошки з любов'ю і пронизливою ніжністю ковзнули витонченим обличчям, пройшлися стрункою фігурою, на коротку мить затрималися на животі: гордість, тривога і рішучість легким подихом торкнулися чоловічого обличчя, але швидко зникли, як і з'явилися. Раптова думка прийшла до Алії, вона підняла руки, скинула своє полум'я на багаття й смолоскипи. Вогонь облизав горючу речовину й запалав незрівнянно яскравіше й могутніше, викликавши захоплений вигук городян. У цей самий час на замковому подвір'ї з'явився король.

- Чудово, Алія, - схвально кивнув він і звернувся до вахнута. - Гей, Варлаг, скажи воїнам, щоб перед атакою кинули в рови та на вали смолоскипи з вогнем бренни. Нехай усе місто негайно висвітлять її полум'ям, люди зможуть бачити краще.

Коли по колу воїнів пройшлася прощальна чаша, Візфоллу підвели скакуна, король і його загін схопилися на коней. Кая стояла на сходах замку, похмурим важким поглядом буравлячи спину Хаука. Батько кивнув доньці й підняв руку, прощаючись, але спадкоємиця не поворухнулася, її очі лишилися холодними, а світлі брови зсунулися в рішучу вперту лінію. Не дочекавшись прощальних обіймів, король розвернув сірого в яблуках коня і рушив до воріт.

- До Червоної Ущелини! - пролунав його клич.

Алія озирнулася, відчувши на собі охоронний знак і зустрілася з темними очима Вахі, що повільно опускала донизу старечі руки. Дівчина не встигла попрощатися з близькими, час не чекав, лише мигцем вдалося розгледіти в натовпі Фавсту й Альбісса. За принцесою промайнула світла голова Інга, він теж вийшов попрощатися, але Алія вже цього не побачила. Невеликий загін рушив уперед, з кожним кроком прискорюючись

- Вітаємо тих, що йдуть на смерть!

Одностайний вигук народу та Інших громом розірвав тишу ночі. Люди ще довго стояли, дивлячись у слід надії, що віддалялася, поки останній вершник не зник у морозній імлі, залишаючи за собою лише вузький ледь помітний слід.