Глава 50

Скажи, коханий, не мовчи!

Ми дві свічі

В цій кімнаті де ніч, як безодня.

Ми пізнали кохання полон

І шалене солодке безсоння,

Що було наче сон, наче сон,

І відлуння цвіло в моїм серці

Відлітали журба і печать,

А сьогодні я присмак розлуки

Відчуваю на твоїх вустах.

"Остання ніч кохання" - Білозір

Саме тут серед просторих вулиць Трофаста, в цей час зовсім пустельних, дихалося легко, а думки ставали ясними. Тріскучий мороз, міцний як століття, вривався колючою прохолодою в легені й  остуджував розбурхані почуття. Чим далі від замку ніс Алію кінь, тим спокійніше стукало серце в грудях, тим сильніше вона відчувала себе вільною. Широко посміхнувшись, бренна підняла обличчя до темного неба й дзвінко розсміялася, викинувши до невидимих зірок широкий стовп вогню.

- Давай наввипередки Жук! - крикнула вона в ніч і пришпорила скакуна.

Вовкогарт, відчуваючи настрій господині, бадьоро завив і, обігнавши Іскру, стрілою полетів уперед.

Будиночок зустрів запізнілу подорожню самотнім сном темних вікон. Алія здивувалася, не виявивши в хатинці Вахі. Провидиця вочевидь вирушила до замку або до своїх знайомих, чи то втомилася від самотності, чи то ще за якоїсь їй одній відомої причини. Алія завела Іскру до сарайчика, розсідлала, насухо витерла та кинула в годівницю великий оберемок запашного сіна. Це, звісно, не королівські стайні, але тут принаймні тепло й сухо. Жук мабуть вже добряче встиг наполюватися, бо на запропоновану господинею миску каші лише зневажливо пирхнув і відвернув носа.

- Ну пробач зубастий, кабанячої туші в мене під рукою нема.

Алія роздивлялася свого хвостатого дружка і дивувалася, як він виріс за лічені тижні. Тепер це був небезпечний звір, на голову, а то й дві вищий за будь-якого дорослого вовка та значно ширший за нього в плечах і грудях. Потужні, більше схожі на ведмежі лапи й жахливого вигляду ікла відбили б у будь-кого бажання пошарпати його за вухо. У будь-кого, крім Алії. Вовкогарт дозволяв рятівниці абсолютно все і навіть охоче давав почухати своє чорне черево, спостерігаючи за нею з напівприкритих  різноколірних очей і зовсім вже безглуздо виваливши на бік довгого червоного язика. Будь-який перехожий вирішив би, що це просто величезний милий пес, що лащиться до дівчини, але  вовкогарт був тепер страшною, смертоносною за своєю силою зброєю.

Алія увійшла до будиночка, зняла шубу, повісила її на гак біля дверей і пригладила розпатлане волосся. Варто було їй кинути погляд на свічки, як ті миттю спалахнули, освітивши житло м'яким світлом. Бренна пройшла д кімнатки, піч була ще гарячою, отже, бабця пішла зовсім недавно. На  столі сходили парою горщики з юшкою та кашею. Ковтнувши наваристого узвару, Алія сіла за стіл, скинула з книжки захопленої із замкуполотно та дбайливо поклала її на стіл. Лишалося дві доби, всього дві до того, як темрява поглине останні крихти дня. Якщо павутину сірих сутінків узагалі можна було назвати днем. Ночами тепер панував морок настільки густий, що хоч ножем ріж. Жодне світило, жодна зірка не могли пробитися своїм сяйвом до північних земель. Не витрачаючи більше жодної дорогоцінної хвилини, дівчина відкрила книжку на тому ж місці, де її усамітнення перервалося появою принцеси. Відблиски свічки затанцювали на пожовклих від часу сторінках давнього рукопису.

- Танець бренни... - повторила вона знайдені раніше слова й знову взялася до читання. Не встигла Алія ще як слід зануритися в сенс науки, як тишу вечора розбив глухий тупіт кінських копит. Дівчина  стрепенулася і повернула голову до віконця, хоч крізь щільний морозний малюнок неможливо було хоч щось розгледіти. Бренна насупилася та підвелася з табурета. « Хаук у короля, то хто ж міг прискакати в таку пізню годину?" - губилася в здогадках Алія. Жук, що патрулював територію, не подавав тривожних знаків, отже, приїхав хтось свій. Біля будинку пролунали важкі чоловічі кроки, двері з тихим скрипом відчинилися і на порозі з'явився високий силует. Яструб ступив у сіни, розпрямився і вмить заповнив  собою уесь невеликий простір.

- Хаук? - Алія з тривогою поглянула на нього. - Що сталося?

Вона вдивлялася у втомлене, поросле темною щетиною обличчя чоловіка. Вахнут стягнув із могутніх плечей важкий плащ і кинув його на спинку стільця.

- Те саме я хотів запитати в тебе, Лисичко, - він витер рукавом мокре від талого снігу обличчя й відкинув з чола вологі пасма волосся. - Чому ти раптом так спішно залишила замок? Щось трапилося?

- О... це, - вона відмахнулася. - Нічого такого через що б справді варто було б турбуватися.

Хаук спрямував на Алію пронизливий погляд, недовірливо примружився.

- Справа в Каї? Адже так? - його голос став холодним і жорстким. - Що вона знову викинула?

- Принцеса тепер безсила нашкодити мені. Але справа не в цьому. У замку я почуваюся зайвою, Хаук. Я в ньому немов... немов знову рабиня. Мені там не місце. Його стіни тиснуть, не дають вільно дихати. Мені спокійніше в будиночку Віґґе.

Інший кивнув, добре розуміючи її, бо й сам багато років відчував те саме.

- Віґґе давно бенкетує в садах Великого.Тепер це твій дім, якщо забажаєш, - він усміхнувся їй куточком губ.

Чоловік підійшов зовсім близько, підняв двома пальцями вузьке підборіддя і зазирнув у великі, обрамлені густими довгими віями очі.

- Якщо раптом станеться диво і ми залишимося живі, все буде інакше, Лисичко.

Алія слухала не перебиваючи, але з короткої фрази поки що зрозуміти щось було складно.

- Коли ти жила у Вахі я мав довгу, ґрунтовну розмову з королем і він пообіцяв мені, що шлюб зі спадкоємицею буде розірвано.

Дівчина здивовано підняла темні брови.

- Не дивуйся цьому, Алія. Візфолл ніколи не був дурнем. Запальним - так, нетерплячим і швидким на розправу - мабуть. Але він не сліпий і не глухий, особливо якщо це стосується його дочки. Відтоді як ти оселилася в Трофасті, я повсякчас уникав стосунків із Каєю. Нічого змінювати не збираюся і тепер. Королю це відомо, не буде ж він і справді силоміць тягнути мене до спочивальні принцеси?

Чоловік невесело посміхнувся.

- У нас із Каєю немає майбутнього. Та його й не було від початку. До тебе я ще сяк-так терпів цей...гм, союз, як умів щадив її почуття... І даремно. Лише дав жінці надію. Але з дня нашої з тобою зустрічі я більше не бачив біля себе нікого, крім тебе. Тепер бо Візфолл згоден з тим, що наш шлюб безглузда помилка й крім обопільних страждань нічого не приносить.

- Так. І мене вбити він уже не може.

- І не хоче. Він любить Північ більше за доньку. Більше за сім'ю. А ти тепер уся наша надія. Візфолл  лише просив залишити розмову з Каєю і процес розлучення на потім, після закінчення темних днів.

- Що ж, його прохання розумне.

- Я вважаю так само. У нас і без навіженості спадкоємиці складнощів вистачає, а Кая може з гарячої голови накоїти чимало дурниць.

Хаук похитав головою.

- Коли я побачив, як ти залишаєш замок, з душі мов океан розплескався і там зосталася лише пустеля. Я не міг не прийти сюди. Потрібно було ще раз побачитися і якщо це наша остання ніч я хотів би провести її з тобою.

За вікном було чути виття вовкогарта. Його наслідував спів вовчої зграї, змішаний із пронизливим свистом хуртовини, що не на жарт розгулялася. Алія мовчки роздивлялася улюблені риси, вона так скучила за коханим, за його любов'ю, пестощами, за його силою і теплом. Хаук, мабуть, сприйняв її мовчання по-своєму. Він на мить прикрив очі, зціпив зуби та відступив.

- Не відштовхуй мене, Лисичко. Ти так потрібна мені.

- Я й не збиралася, лишайся, будь ласка, - навпошепки слідом, мов легким вітром, але Інший почув.

Вахнут мовчав і мовчала бренна, слова більше не були їм потрібні, лише важкий переривчастий подих сповнював тишу невеликого житла. Завтра може вже й не настати, у них є тільки сьогодні, тільки зараз, останні години, лічені хвилини. Одночасний крок назустріч одне одному, близько, тісно, щоб злитися в одне. Тонкі руки обвили сильну шию, щось усередині стиснулося й перевернулося, коли Алія почула, як несамовито б'ється його серце.

- Не можу без тебе, Хаук! - на віях блиснула сльоза, зірвалася й скотилася щокою.

Шорсткі, але такі ніжні пальці стерли вологу доріжку. Поцілунок неквапливий і водночас жадібний, нескінченно довгий та хмільний накрив її губи.

- Не хочу поспішати з тобою, Аліє, - широкі долоні оксамитом обхопили обличчя.