Глава 49

Алія йшла за Хауком, крутячи головою на всі боки та з захопленням розглядаючи довгий, просторий зал бібліотеки. Високі стелі дугами з'єднували стіни, їх підпирали стелажі, що були вщерть заставлені книгами й сувоями. Кілька драбин, довгих мов списи велетнів, призначалися, щоб діставати до найдальших полиць. «У сонячні дні тут має бути неймовірно красиво» - подумалося дівчині. Вона одразу ж уявила, як крізь різноколірний стельові вітражі пробиваються сонячні промені, граючи на мармуровій підлозі та стінах сотнями яскравих зірок. Сам замок був побудований зі світло-сірого каменю, але бібліотечний зал ряснів розводами рожевого мармуру. Той, хто будував його, вочевидь, дуже любив книжки та знання, раз так розстарався. Алія не змогла стримати широкої усмішки.

- Подобається? - легка посмішка у відповідь відгукнулася в серці літнім теплом.

- Це найпрекрасніше місце, яке я коли-небудь бачила! - дівчина побожно склала руки на грудях.

«Чи багато ти бачила прекрасного й доброго у своєму короткому, сповненому поневірянь і болю житті, дівчинко?» - замислився вахнут.

У центрі великого приміщення три сходинки підіймати тих, хто прийшов, у меншу круглу залу. Тут теж скрізь були секції з книжками, але гостю привабили різьблені колони по периметру і статуї величезних могутніх воїнів.

- Що це за Інші? - Алія переходила від одного витвору чудового майстра до другого, розглядаючи суворі обличчя, торкаючись пальцями кам'яних обладунків і грізних мечів. - Вони охороняють знання, що тут знаходяться, чи беруть ворога в кільце?

Алія обернулася і з цікавістю поглянула на Хаука. Дитяче захоплення, що застигло на красивому обличчі, перетворювало її на зовсім юну дівчинку. Нетерпіння отримати відповіді на все й одразу читалося у відкритому нехитрому погляді. «Вона зовсім ще дитя» - вирішив воїн, але чудова фігура зрілої жінки, що пестила чоловічий погляд спокусливими формами, суперечила його думкам.

- Це королі Півночі, колись тут стоятиме й статуя Візфолла... - Хаук повільно пішов по колу, зупиняючись біля кожної скульптури та без заминки називаючи імена великих. - Хальверг,  Берглет,  Адальстейн, Ульвхам, Стюрмір, Реґінлейф, Танґбранд, Ейольв, Марґад, Асвард.

- Ти так добре знаєш їхні імена. А історію теж?

- Звісно,- гмикнув він. - Що ж я за радник, який не знає історії рідної країни?

- Розкажеш мені про ваших правителів?

- Це славні балади, але про них тобі краще проспіває Лейр. Можу сказати лише, що всі вони загинули молодими на полі бою, - Вахнут обвів рукою залу, вказуючи на завмерлі у вічній нерухомості постаті великих світу цього. - Усі, крім Хальверга.

Чоловік зупинився біля однієї зі статуй і поклав руку на руків'я  кам'яного меча. Алія здійняла очі, роздивляючись гордо підняте підборіддя правителя минулих століть і здригнулася, бо той разюче нагадував самого Хаука.

- Наші Старійшини кажуть - це прокляття династії.

- Хто ж їх прокляв? Злий чаклун?

- Ні. Все набагато приземленіше, Лисичко. Вегейр, вахнут першого короля, підло вбив його на дружньому тагі. Ніхто не чекає удару в спину від друга та жадібність і жага влади пересилили братські почуття. Вегейр сів на престолі та убивством побратима прокляв свою кров і насіння.

Алія здригнулася, так ось які похмурі таємниці приховували товсті стіни замку.

- Ти сказав, усі загинули, крім Хальвгерга? він що, був не з роду Вегейра?

- Не був, Хальвгер перший король Півночі й мій предок, убитиий і зраджений братом.

Алія зупинилася як укопана, несила повірити почутому.

- Що? То Першим Владикою цих земель був твій прадід?!

Вона різко повернулася до Хаука.

- Так, - неквапом відповів чоловік і знову не зміг стримати посмішки, побачивши в широко розкритих лисячих очах дитяче здивування. Немов казка, розказана матір'ю, що вразила дитину своїм несподіваним кінцем.

- Отже... отже... - запиналася бренна, - Вегейр пращур Візфолла і... Каї? А ти - нащадок Хальвгерга?

- Ти швидко ловиш саму суть, Лисичко. І запальну вдачу мій тесть та дружина успадкували від свого предка.

- Тоді виходить, - прошепотіла дівчина, - що справжнім спадкоємцем корони є ти, а не...

- Думаєш, мені варто вбити Візфолла? - з огидою скривився Хаук. - То справи давно минулих днів, Аліє. Я ніколи не прагнув влади, для мене важливіше добробут моєї землі й народу.

- Пане, - в одні з дверей увійшов воїн і низько вклонився вахнуту, - тебе кличе до себе король.

- Іду, Сальхейх, - кивнув Хаук Іншому і той зник за дверима.

- Я прийду побажати тобі доброї ночі, крихітко, - чоловік обхопив дівчину за плечі, закарбував на її губах глибокий палкий поцілунок і стрімко вийшов із зали.

Алія торкнулася кінчиками пальців своїх губ, немов бажаючи якомога довше утримати дорогоцінне  підтвердження любові Хаука. Вона задумливо дивилася на статую Хальвгерга, вдивлялася в нерухомі очі першого короля Півночі.

- Я думаю, ви були таким самим шляхетним і сильним, як і ваш правнук, ваша величносте, - вона легенько торкнулася застиглої в камені руки, що міцно стискала довгий меч.

Зітхнувши та все ще розмірковуючи над короткою розповіддю Хаука, Алія пройшла до столу, де він залишив для неї книги. Бренна дбайливо взяла до рук стародавній документ у шкіряній палітурці, кути книжки були завбачливо оздоблені кованим сріблом, і, відкривши першу сторінку, з головою поринула в читання. Мабуть минуло чимало часу, бо свічки в канделябрах оплили наполовину. Алія підняла голову і задоволено засміялася.

- Ось воно рішення! - вигукнула вона.

Збуджено зіскочивши зі стільця, дівчина несподівано для себе зіткнулася зі срібним поглядом Каї. Принцеса стояла біля входу в малу залу й уважно спостерігала за нею. Приталений жилет поверх сорочки вигідно підкреслював повні груди, вузькі штани спокусливо обтягували стегна. Певно Кая повернулася до замку із занять на мечах, бо руків'я зброї визирало з-за її спини. Алія кивнула принцесі, але та не відповіла на її привітання.

- Колишня рабиня вміє читати? - світлі брови здивовано зметнулися вгору. Кая пройшла до столу й  поглянула на напис на книзі.