Глава 47

У темряві вже смерть чатує, йде потайки на м'яких лапах.

Здається сил у нас бракує і лютий жах по тілу дряпа.

Та підійметься сила древніх і зіштовхнеться у бою

Постане вартою живому 

 Сила вогню.

К. В.

Алія прийшла до тями, але була ще слабкою. Сам не свій від тривоги Хаук відвіз її до будиночка  Віґґе, де тимчасово господарювала Вахі.

- Дівчинка втратила багато сил, але вона скоро одужає, - старенька оглянула бліду, наче тінь, бренну. - Життю твоєї голубки нічого не загрожує, будь спокійний, Яструбе.

Вахі подала кухоль Алії.

- Випий відвару, дитинко, швидше зміцнієш.

- Дякую тобі, - кінчики дівочих губ піднялися в усмішці.

Хаук допоміг Алії зручніше всістися на ліжку і, підклавши їй під спину подушки, опустився поруч.

- Вахі, - примружившись, промовив вахнут, - Алія не слабшала так, коли зцілила мене і не непритомніла. Вона змогла дотягнути мене до твоєї хати, а я не з маленьких, як бачиш.

Стара з ніг до голови оглянула велетенського зросту чоловіка.

- Ти не Лейр. Ти її обраний, від того й сили знайшлися. До того ж твої рани хоч і були смертельними, але свіжими. А побратим... Сам знаєш, хворіє давно. Моя пані подарувала йому друге життя.

- Що ти хочеш цим сказати? - Інший подався вперед.

- Я бачила над лучником крила смерті. От уже не знаю, що раніше б його згубило, хвороба чи тварюки. Тепер, хтозна, може й пощастить хлопцеві вижити.

- Я бачив ногу Лейра до зцілення і після. Мертве стало живим. Як таке взагалі можливо?

- Стародавня кров, Яструбе, стародавня кров. Алія її єдина спадкоємиця. Уся міць і мудрість Владик Вогню дісталася їй. З кожним новим поколінням Дар зростає. Її діти будуть сильнішими за матір, а онуки - сильнішими за дітей. Алія стане чудовою королевою, у неї добре і чуйне серце.

- Алія буде королевою? - брови Хаука здивовано зметнулися темними птахами.

- Я бачу це так само ясно, як тебе перед собою.

- Алія моя! - гаркнув Інший, гаряча кров миттєво скипіла, очі застережливо спалахнули. - Я люблю її і нікому не дозволю забрати!

Провидиця лише всміхнулася.

- Та пам'ятаю я, пам'ятаю - Яструб свого не віддасть. Ти для початку живим залишся, а там подивимося.

Хаук насупився, але нічого не відповів.

- Ти маєш поїсти, дитино, - старенька підсунула вихованці миску запашної розвареної каші, що сходила гарячою парою. - Дорога буде не легкою, а тобі сили знадобляться.

Алія хотіла було відмовитися, але Вахі додала.

- Королю через тебе не потрібні затримки.

Дівчина покірно кивнула і потягнулася за ложкою, їй не вистачало тільки стати тягарем у дорозі.

Провдиця мала слушність: минуло зовсім трохи часу і Алія з Хауком прискакали до замку та приєдналися до невеликого загону, що готувався до відбуття. На широкому подвір'ї панувало неабияке пожвавлення і причиною метушні був Лейр, що твердо стояв на обох ногах. Звістка про його чудесне зцілення швидко витекла зі стін замку і блискавично поширилася на вулицях Трофаста. Алія і лучник мимоволі стали предметом жвавих обговорень і гарячих бесід. Лейра любили за сміливість, чесність і веселу вдачу, до того ж він був другом Дикого Яструба, а той аби з ким дружби не водив. Охочих побачити хлопця в доброму здоров'ї зібралося чимало. Вигляд сильного, міцного побратима викликав небувале збудження серед Інших та простого люду і поява бренни була зустрінута  захопленими вітаннями.

- Принцесо, я бачив дивовижне зцілення мого сотника і радий взнати, що ти в доброму здоров'ї, - Візфолл усміхнувся Алії, срібні очі дивилися м'яко й прихильно.

- Дякую, пане, - бренна усміхнулася у відповідь. - Я щаслива, що змогла допомогти.

- Заради твоєї безпеки, дівчино, тримайся в середині колони, - попросив король.

Інші відібрані Першим Вахнутом були в зборі й очікували лише наказу висуватися. Розвернувши білосніжного жеребця, Візфолл виїхав із замкового подвір'я, воїни рушили за ним. Владика поспішав, потрібно було встигнути повернутися в місто до настання темряви. Зовсім скоро невеликий загін залишив межі Трофаста, більше не чулися міська метушня й гучні розмови, гострий нюх Інших не лоскотав смольний запах диму людських селищ. Тонка вервечка вершників промчала безмовним полем, лишилася десь позаду тиха річка Тана, відгороджена від усього живого товстим покровом льоду. Коли за подорожніми закрилися ворота лісу перед Алією постала чудова й захоплива картина: по обидва боки від вершників тягнулися безкраї пагорби й гори, величні й вільні, як самі люди, що на що населяли цю землю. Тут міць північної природи бачилася особливо ясно. Уздовж високого кряжа, що нагадав Алії гребінь півня, вартовими стояли мьюїри. У брени перехопило дух. Велетні, ховали вічнозелені крони високо в небі, могутній стовбур кожного дерева не зміг би обхопити й десяток чоловіків.
Що далі віддалялися подорожні, то стрімкіше псувалася погода, мороз кусався диким звіром, жалив змією відкриті ділянки шкіри. Якби Алія була звичайною людиною, їй було б непереливки, але вогонь, що хлюпотів у крові, не давав дівчині відчути капосну вдачу стихії, що не на жарт розігралася. Алія лише здивовано озиралася на всі боки, дивуючись, як за останню годину змінився світ навколо. Небо зовсім прорвало, а старі прялі забули його залатати. Заметіль кидала на самотніх подорожніх увесь лютий запас сил, із вартою заздрості впертістю рвала з чоловічих плечей важкі хутряні плащі, шматала світле волосся Інших. Коні пирхали й нервово смикали головами, безжальний вітер жбурляв їм у морди чергову порцію снігу, але, добре навчені, тварини слухняно йшли вперед, керовані твердою рукою. Широкі степи, якими восени Алія гасала на Іскрі, вдихаючи аромати пряних трав, зараз стояли похмурі й непривітні. Тиша, дивна навіть для зимової пори, тиснула глухою похмурістю. Не чути було гуркоту хвиль, бурхливу пісню яких любила слухати бренна, коли блукала з Альбіссом - море застигло в мертвій нерухомості. Жоден птах не трапився їм на шляху, жодного звіриного сліду не було видно на мерзлій кірці снігу. Усе живе причаїлося, відчуваючи наближення темних днів і стиглий подих смерті. Алія навсебіч крутила головою, вона вже не розуміла, в який бік вони рухаються, навколо була лише суцільна снігова завіса - піднебесся і земля злилися воєдино. Але король упевнено направляв свого коня вперед. Схоже, владиці Півночі все було байдуже і стихія, що біснувалася, зовсім не заважала йому рухатися до наміченої мети.

- Пильнуйте! - нагадав він воїнам.