Глава 46

Місяць із кожним днем сильніше наливався пурпуровим, сонце ж і зовсім не показувалося седмицю. Небо тиснуло важкими хмарами, розлючено кидалося снігом в гострі вершини та немов недобра мачуха кутало землю в білопінний саван. Дочекавшись світанку, Алія одягнулася тепліше, вислизнула з відведених їй покоїв і поспішила до стаєнь. Уміння володіти Даром вимагало практики й нескінченних тренувань, вона не могла дозволити собі втратити жодного дня. Відповідальність за людські життя тиснула на тендітні плечі, заважала сну, відбирала спокій. Під ногами заскрипіли дошки, Іскра бадьоро заіржала, впізнавши господиню і грайливо затрясла довгою гривою.

- Вибач, хороша, не можна нам тепер їздити куди забажаєш, - Алія погладила гладку золотисту шерсть.

Осідлавши скакуна, дівчина вивела його в похмурий ранок і, спритно заскочивши в сідло, попрямувала до ристалища. Територію замку і вулиці Трофаста ретельно очищали від снігового настилу, але за межами міста сніг лишався прикрою перешкодою для подорожніх. Конячка занурювалася в пухкі кучугури по самі попруги й вершниця раз по раз чобітками зачерпала сніг.

- Так ми й до обіду не доберемося, - з досадою зітхнула Алія.

Вона підняла руку, виставивши долоню щитом: вогненний потік одразу вдарив у землю, швидко проковтнув сніг і покотився величезною кулею далеко вперед, куди вистачало погляду - перед  бренною широкою скатертиною лягла зручна дорога. Алія без перешкод доїхала до потрібного місця та на ристалищі уже юрмилися не менше тисячі Інших.

- Що ти тут робиш у таку ранню годину? - не встигла вершниця зістрибнути з коня, як сильні руки підхопили її за талію і м'яко опустили на землю. - Здрастуй, серденько моє.

- Здоров будь, Хаук. Я хотіла потренуватися, але не знала, що тут буде так людно, - довгі вії зметнулися вгору, відкривши золото очей, серце Яструба заіскрилося й несамовито пустилося навскач.

- Вибач, мила, але не сьогодні. Мені необхідно відібрати воїнів, за годину вирушаємо до Ущелини.

- Тоді гаразд, я приїду на поле завтра, - дівчина знову взялася за вуздечку.

- Зачекай, - чоловік дбайливо притримав її за лікоть, теплий подих торкнувся ніжної шиї і по тілу миттю побігли мурашки, - залишайся, якщо бажаєш, разом повернемося до замку?

Алія вагалася та недовго і врешті кивнула погоджуючись, дуже вабила дівчину можливість хоч трохи побути наодинці з Хауком.

- Учора я не встиг подякувати тобі, ти знову врятувала життя Маріт. Спасибі за доньку, поки дихаю ніколи не забуду, того, що ти для нас зробила.

Чоловічі очі світилися глибокою ніжністю, схиливши біляву голову, він міцно притиснувся губами до дівочих пальчиків, тендітні долоні потонули у великих і сильних.

- Як маленька почувається сьогодні? - Алія ніяковіла від пестощів Хаука, його неприхованої уваги, пильні північники час від часу з цікавістю поглядали на них.

- Набагато краще. У ній тече кров Інших, вона швидко відновлюється.

- Я рада, що змогла допомогти, - радісна усмішка торкнулася яскравих губ.

Хаук дивився на дівчину ненаситно, жадібно, ніби вони не бачилися половину часового кола, а то й увесь колообіг. Під його гарячим поглядом кров бренни разом спалахнула і посеред зимової холоднечі стало раптом нестерпно спекотно. Алія стягнула з шиї пухову хустку і чоловік м'яко посміхнувся, без зусиль відчувши, як спалахнула її кров. Хотілося лише тримати свою дорогоцінну в міцних обіймах, забувши про все на світі, якби не час, що нещадно штовхав у спину, підганяв витратити кожну годину з користю для люду північного. Вахнут неохоче прибрав руки з тонкої талії, ласкаво провів кісточками пальців по дівочій щоці та рішуче попрямував до воїнів, що чекали на нього. З обличчя миттєво злетіли чуттєвість і ніжність, змінившись суворою стриманістю. Зовсім сп'яніла від закоханих поглядів Хаука Алія не відразу помітила, що на біговищі зібралися лише сотники. Тепер вона легко впізнавала Інших за званням - срібна нашивка із зображенням разючої стріли відрізняла командира від простого воїна. Сьогодні тут перебували найкращі та найсильніші.

- Браття, я зобов'язаний вас повідомити, що владика вніс зміни в план битви, - звернувся до воїнів командувач. - Стало відомо, що основний удар припаде на Червону Ущелину, саме звідти ринуть гарти. Король попросив принцесу Алію прийняти там перший бій. І вона погодилася...

Останні слова далися Яструбу вкрай важко.

Лавами ратників пронісся захоплений гомін. Інші повернули до бренни світловолосі голови й одностайно кивнули, притиснувши кулак до грудей, запевняючи у своїй відданості. Алія у свою чергу чемно вклонилася.

- Я особисто попрошу вас - за будь-яку ціну зберегти принцесі життя, - продовжував вахнут. - За будь-яку. Вона - вся наша надія. Без дівчини ми не зможемо перемогти. Без неї не буде Півночі. Так каже провидиця і сумніватися в її словах не доводиться. Ця Довга Ніч стане складним випробуванням для нас і для багатьох останнім.

Навколо стояла абсолютна, нічим не порушувана тиша.

- Роботи всім вистачить по горло, але до Ущелини зі мною вирушать лише десять воїнів, - додав командувач.

Глухе ремствування пронеслося полем і темні брови Хаука сильніше зійшлися на переніссі.

- Овва, щасливці матимуть честь стояти пліч-о-пліч із тобою, Дикий Яструбе, а решті під жіночими спідницями ховатися чи що? - буркнув Олаф, мимоволі озвучивши думки всіх присутніх.

Вахнут бачив очі Інших, що палали різнобарвним фосфором, у невисловленому гніві зціплені зуби та стиснуті кулаки. Він відчував кожного воїна, разом вони пройшли довгу школу виживання і вибралися переможцями з численних сутичок зі смертю.

- Не гнівайтеся, браття. Аби моя воля - узяв би з собою всіх до одного. Так і було раніше. Але не цього разу...

- Усе через мене, - швидко сказала Алія, скориставшись короткою затримкою. - Річ у тім, що я не досконало володію Даром і якщо не впораюся зі своєю силою, може статися, що призначений для ворога вогонь поглине і своїх.

- Зі мною підуть чоловіки, що не мають сімей, - виніс остаточний вердикт Яструб.

Він чітко розумів, що швидше за все живими з Червоної Ущелини не повернеться ніхто.

- Таких не багато.

Алія здригнулася, почувши знайомий низький голос. Вона різко повернулася і зіткнулася із синіми очима Лейра. Нашивка зі стрілами красувалася і на його одязі. Дівчина навіть моргнула кілька разів, не вірячи власним очам, але знак нікуди не подівся. "Лейр командир сотні? - вдарила думка. - Але ж він... "

"Він каліка", послужливо підказала пам'ять. Бренна судомно видихнула і похитала головою, ні, Хаук  нізащо не візьме побратима із собою. Нізащо. Цілком заспокоївшись твердим переконанням, Алія розслабилася і навіть трохи повеселішала.

- Вільних достатньо, - відповів Лейру командувач. - Решта сотників вирушать до воїнів на позиції. Дивіться, щоб підходи до міста лишалися захищеними, гарти не повинні прорватися за межі. На випадок моєї смерті усі вказівки я залишив вахнуту Гутторму, з будь-якими питаннями звертайтеся до нього.

Хаук підійшов ближче до військових лав і чоловіки помітно напружилися, широкі спини витягнулися у струну, підборіддя піднялися.

- Рогаланд, - пролунало перше ім'я й уперед ступив воїн, велетенський, мов скеля. Він хитнув головою, подякувавши пану за довіру, дрібні кільця в його косицях весело задзвеніли.

- Акке, - рухався строєм Яструб чітко називаючи імена, - Лонг... Ванданд... Тюркір... Аксель...  Кьярвальд... Ейстейн...

Один за одним виходили Інші, задоволено плескаючи один одного по могутніх плечах. Невеличкий загін зростав із кожним вигуком. Алія вдивлялася в мужні обличчя, захоплюючись сміливістю і самовіддачею  північників. Жертовна любов, готовність не замислюючись померти за своїх вразили її - вони всі хотіли бути серед обраних. Олаф тим часом не відводив убивчого погляду від воєначальника, що наближався, бородате обличчя вкрилося червоними плямами, примружені очі метали блискавки. Яструб лише на мить зупинився біля ставної фігури помічника.

- Олаф, - без сумніву кивнув командир.

Здоровань полегшено видихнув, задоволено вишкірився. Натомість Хаук  завмер та втупився у серйозні очі Лейра. Сапфіровий погляд тримав Яструба, мов стріла ціль, не відпускав, впивався глибоко в душу. Чоловіки застигли, зіткнувшись поглядами, мов щитами, між ними точилася безмовна суперечка, у німому протистоянні зійшлися дві волі, два характери. Час минав, збігала хвилина за хвилиною, а Хаук усе мовчав. Лейр напружився й зблід ще сильніше. Алія, яка не відводила очей від побратимів, затамувала подих і знічев'я смикнула пасмо, що вибилося з коси, відразу зашипівши від болю.

- Лейр, - врешті видихнув останнє ім'я вахнут.

У дівчини обірвалося серце, усередині все похололо, а лучник, сильно шкутильгаючи, влився в компанію обраних, сяючи, наче новий суррат. Алія із відчаєм подивилася на усміхненого хлопця, а він, спіймавши золотий погляд, зазвичай весело підморгнув їй.

- Хоч десь ми побудемо разом, Рижику, - прочитала дівчина по його губах.

Лейру б усе жартувати. У розпачі Алія кинулася до Хаука, він неодмінно має змінити рішення, але той саме щось палко обговорював з Іншими, і бренна змушена була відступити. Оскаржувати вибір Першого Вахнута перед підлеглими дівчина не наважилася та й права такого не мала. Вона поговорить із ним пізніше, наодинці.

Сніг, схоплений морозом, дзвінко похрускував під копитами коней, тишу порушували лише їхнє неголосне фуркання та рідкісне посвистування птахів. Чоловік уважно вдивлявся в обличчя Алії, а вона повністю занурилася в нерадісні роздуми, дівочий погляд тонув у невисловленому болю, тоненькі пальці стискали поводи так, що здається, на віки не відчепити. До ломоти в кістках захотілося негайно відчути кохану в своїх обіймах. Вхопивши повід Іскри, вахнут змусив коней зупинитися. Легко, мов  пір'їнку, він підхопив Аллію на руки й посадив перед собою. Вороний жеребець, нащадок загиблого Вітру затрусив великою головою. Хаук ніжно торкнувся губами витонченої шиї, прихопив зубами вушко, спустився поцілунками до куточка рота, залишивши там солодкий відбиток ласки. Він обсипав її  обличчя гарячими цілунками, намагаючись розгладити тугу, що зібралася в маленькій складочці між темних брів.