Глава 42

- Живий! Любий мій! Живий! Вийшло! Я змогла! - раділа молода бренна.

Вона сяяла світлим сонечком і полум'я навколо тонкого силуету звивалося тонкою змійкою, злітало до неба верткими птахами та спадало донизу яскравим пилом, витанцьовуючи свій звитяжний танець.
Алія озирнулася й подивилася туди, де щойно стояв чорногривий Серхут  - привид зник, він залишив їх  у спокої. Широка переможна усмішка відкрила маленькі білі зубки.

- То ж бо й воно, - поважно кивнула дівчина, - гуляй конику ще років зі сто, а там подивимося, бо надто швидкий ти воїнів у прекрасні Сади забирати.

- А..лія, - сухі потріскані губи зашелестіли тихим вітром.

- Мовчи, Хаук, мовчи, - бренна смикнулася і миттю опинилася поруч із коханим. - Тобі потрібно берегти сили.

- Гар... ти, - воїн ледве зковтнув, кожен звук насилу давався йому, голос тягнувся надламано й хрипло.

- Не хвилюйся, їх немає. А якщо з'являться ... Нехай, я більше не боюся і зможу захистити нас.

Якби розум Хаука був ясним, він напевно здивувався б, яким жостким став голос Алії.
Дівчина роздивилася на всі боки та спантеличено насупилася. Їй потрібно довезти пораненого до хатинки Вахі, але Іскра втекла, а Вітер загинув. До будиночка далеко, без коня перевезти величезного Іншого буде ой, як не просто. Чоловік спостерігав за Лисичкою з напівприкритих повік, зрозуміти, про що вона розмірковує, не становило жодних труднощів - в Алії завжди всі думки були написані на обличчі.

- Залиш... мене... йди... по допомогу, - він затих, усі сили пішли на прохання.

- Ну ні. Вибач, на сьогодні я вже слухатися не буду, - дівчина вперто підняла підборіддя та поставила руки в боки.

- Алія ..., - Хаук попереджувально замовк. Він дивувався сам у собі, куди поділася його слухняна і поступлива Лисичка?

- Нізащо! - непоступливо хитнула бренна вогняною голівкою. - Ти не мій пан і я не зобов'язана тобі підкорятися. А якщо по-доброму не замовкнеш, не будеш берегтися, доведеться пожертвувати ще одним шматком сукні й добряче зав'язати тобі рота.

Не втрачаючи даремно часу, Алія підійшла до Вітра, їй довелося трохи повозитися знімаючи з коня міцну добротну збрую.

- Дякую тобі, благородна душа, - вона погладила темну гриву, - ти вірно служив своєму господареві.

Дівчина повернулася до Хаука, скинула свою хутряну жилетку, залишившись лише у вовняній сукні і підмостила товстий теплий одяг під голову та плечі чоловіка. Потім обв'язала все й закріпила поводами та власним широким поясом, спорудивши щось на зразок волокуш.

- Жук, - покликала Алія, - йди но до мене.

Вовкогарт слухняно подріботів до господині. Вона накинула шкіряні кінеці збруї на плечі звірові, з'єднавши їх на широких чорних грудях.

- Тягни, хороший. Давай!

Бренна вхопилася й собі за повід.

- Додому, веди нас додому!

Волокуші сіпнулися й повільно поповзли по снігу. Хаук протесуюче вилаявся.

- Знаєш, я не буду псувати свій одяг, його в мене й так не багато, - обурилася Алія, докладаючи усі сили, щоб  тягти вантаж. - Я знайшла кращий спосіб примусити тебе мовчати. На щастя снігу довкола повно, тож заштовхати тобі його повний рот не виявиться складністю, шановний вахнуте.

Мабуть, щось таке було в голосі бренни, що Інший розсудливо затих, а може чоловік від слабкості просто знепритомнів. Алія знала, що здоров'ю Хаука більше нічого не загрожує і він житиме та всеодно треба було поспішати, бо лишатися довго на північному морозі - небезпечно. Переохолодитися тому, хто ледь не відправився до праотців легко. Дівчина, не шкодуючи себе, щосили тягла дорогоцінний вантаж. Вона намагалася не думати про те, як довго доведеться добиратися до хатинки й на скільки вистачить їм сил. І вовкогарт був занадто молоденьким, хоч вже зараз мав зріст і силу однорічного вовка -   давалися взнаки темні гени гартів - але й він не семижильний. Крок за кроком, метр за метром вони просувалися вперед, долаючи перепону з глибокого і пухкого снігу, що заважав везти Хаука швидше.

Уже заходив світанок, а дівчина і звір не зупинялися, прямували до омріяної мети. Там на них чекає жаданий відпочинок і вміла турбота старої Вахі.
Алія не знала чи далеко ще до дому, вона просто довірилася чуттю Жука і рухалася туди, куди він ішов. Сонце піднялося вище, розфарбовуючи сніг у теплі тони, витягуючи назовні сріблястий блиск. Глибоку тишу лісу порушувало лише скрипіння сосен та поодинокі, неохочі до зимового співу перегукування птахів. Але бренна не чула нічого, окрім свого рваного дихання та шелесту волокуші по білосніжній шорсткій поверхні. Хаук кілька разів приходив до тями, Алія відчувала, що його мучить жорстока спрага і не розуміла, від чого так швидко піднявся жар, адже тіло вона зцілила. Бренна набирала повні жмені снігу, розтоплювала його в у полум'ї долонь, поїла воїна теплою водою і знову йшла вперед.

Вона загубилася в часі, не знала скільки годин чи хвилин минуло відтоді, як злощасна галявина зникла з поля зору. Горло й легені нестерпно пекло, руки тряслися від надмірної втоми. Від постійного тертя грубої кінської збруї шкіра на долонях стерлася. Алія відірвала кілька смужок від подолу сукні, як могла перемотала криваві мозолі й продовжила шлях. Ноги підгиналися і дівчина кілька разів падала на коліна, але раз по раз вперто підіймалася, витирала рукавом солону вологу, що заливала обличчя, і йшла, йшла, йшла... "Я не здамся", - думала Алія і, вперто стиснувши губи, волочила дорогоцінний вантаж. Вона дотягне Хаука, нехай для цього доведеться пересуватися навкарачки або повзти на животі. Жук хрипів, виваливши довгий червоний язик, у перервах, що ставали дедалі довшими, жадібно ковтав сніг, але покірно виконував покладений на нього важкий послух.

Коли Алія вкотре впала і зрозуміла, що ідея далі рухатися навкарачки не така вже й погана, вовкогарт  раптом зупинився та прислухався. Він підняв за вітром мокрий чорний ніс, ловлячи в течіях повітря одні йому зрозумілі запахи й знаки. Алія кинула поводи та з пересторогою озирнулася - якщо це гарти, треба бути готовою відбити нову атаку. Але звір був спокійний, він лише нашорошив довгі вуха,  різноколірні очі пильно вдивлялися в далечінь. Наступної миті Жук радісно застрибав і завив, влаштувавши виснаженому Іншому справжню тряску.

- Тихо, заспокойся, - бренна ухопила звіра за загривок.

Вона уважно подивилася в тому напрямку, куди рвався її чорношерстий друг, та, звісно ж, розгледіти нічого не вдалось. На щастя, довго чекати не довелося: між деревами замайоріла руда грива Іскри і стало зрозумілим, кому так радів вовкогарт.

- Вахі! - дзвінко вигукнула дівчина і відчайдушно замахала руками, закликаючи на допомогу свою наставницю.

Це й справді була стара, вона спритно керувала великими санями, спрямовуючи їх до змучених подорожніх.

- Тпруу, - старенька зупинила кобилку та спорснула на сніг досить спритно для своїх поважних років.

- Бабуся... - почала було дівчина.

- Потім, усе потім, - відмахнулася Вахі, обмацуючи гострим поглядом нерухомо лежачого Іншого, - буде ще час наговоритися. Давай но, дівчинко, покладемо твого молодика на візок. Погано йому, Навій* просто так від себе здобич не відпускає. Додому треба нам та жвавіше.

- Що ти кажеш, бабусю? - стривожилася Алія.

- Вдома розповім, допоможи мені.

З великими труднощами жінкам вдалося перекласти Хаука на нарти. Старенька вкрила воїна товстими шкурами та гикнула до рудої конячки. Іскра понеслася вузьким шляхом, а перед тонконогою миготів чорною тінню вовкогарт.

Дорога закінчилася ще й не встигнувши розпочатися: Алія та її помічник дотягли пораненого майже до хати, тож зовсім скоро всі страждальці опинилися в теплому, затишному будиночку. Жук наковтався води й завалився у сінях відпочивати. Алії так само хотілося впасти на лавку й загубитися в краю сонних видінь. Надривна втома тягнула її прилягти, дати спокій виснаженій плоті бодай хоч на мить. Лише зусиллям волі дівчина ще трималася на ногах. Вона не могла поки що дозволити собі відпочинок, слова Вахі звучали в голові тривожними спалахами.

Жінки поклали вахнута на вільне ліжко. Старенька розрізала на ньому залишки одягу, залишивши чоловіка геть оголеним. Алія не відчула якось незручністі чи сорому, вона бачила Хаука роздягненим: неодноразово - здоровим та сильним і востаннє  - роздертим на лахміття. Дівчина захоплювалася розумом, мужністю та благородством цього чоловіка та просто безоглядно кохала його. Тому її турбувало лише здоров'я Хаука, що кидався в лихоманці, та невдоволення Вахі. Молода бренна спостерігала, як уважно оглядає бабця воїна, як обмацує всі багряні шрами від глибоких ран.