Глава 41

Лісова звірина ніколи не зачіпала Алію, дівчина не відчувала страху зустрічаючись у лісових хащах із хижаками.

- Бренни охоронці всього живого, берегині і звірина це відчуває, - розповідала вихованці Вахі.

Тварини самі по собі були прості й зрозумілі, в них не мешкала люта злість чи бажання знищувати все на своєму шляху. Та зараз усе було інакше: Алія дивилася в червоні очі тварюк і в груди їй били струмені позамежної спраги, що бажає лише рвати живе на частини та вбивати, вбивати, вбивати...

- Гарти породження темряви, - спливла в голові розповідь Вахі. - Вони створіння темної магії, замішаної на крові жертв. Іх чорна сила паралізує усіх, окрім Інших та тих, хто має Дар. Зумієш керувати собою, не злякатися - зможеш не піддатися чаклунству.

Істоти випромінювали потворну магію і вона сковувала Алію чіпкими невидимими путами. Дівчина  боялася. Розум застигав, позбавлений здатності ясно мислити, а тиша - моторошна, дика - тільки посилювала сум'яття. Глибока безмовність кричала, що слідом за нею гримне буря.

Поки вахнут запекло бився з ватажком, інші чудовиська наближалися тихо, не видаючи жодного звуку, лише довгі хвости нетерпляче смикалися в такт крокам, підчіплюючи пухкі грудки снігу. Зграя поступово затискала людей у кільце, діючи злагоджено та пекельно хитро. Хаук, вивіряючи всі рухи, зберігав кожну краплю сили, бажаючи дорожче продати своє життя. Він перекинувся, ставши вдвічі вищим і потужнішим, вражаючи Алію значними розмірами. Його ікла подовжилися, не поступаючись величиною звірячим, в очах дико палахкотів яскравий фосфор. Дівчина сховалася за широкою спиною воїна, хоч усе в ній протестувало проти такого рішення, воно ще більше наводило жах. Але так зажадав коханий і бренна підкорилася його волі. Вже ж досвід у вахнута більший, йому краще знати.Та гарти крок за кроком звужували коло. Алія розвернулася до Хаука, ставши спина до спини, щоб не втрачати вбивць з поля зору. Жук миттю опинився поруч із господинею, глухо загарчав і оскаженіло вишкірив зуби. Раптово гарт, що був ближче за всіх до маленької групки, кинувся на вахнута. Яструб встиг відбити напад ударом меча, важко поранивши нечисть, а Вітер добив, топчучи тушу гострими копитами, супроводжуючи нещадне дійство низьким гоготом. Сніг забарвився в чорний - колір крові гартів - і перше породження пекла випустило темний дух. Зграя втягнула носом повітря, червоні очі спалахнули шаленством і галявину наповнили плямкаючі та булькаючі звуки - вбивці не гавкали, як собаки й не вили, мов вовки. Ватажок скористався тим, що увага воїна перемикнулася на його родича і накинувся на ненависного Іншого, величезні щелепи клацнули поруч із горлом. Від вірної смерті врятувала блискавична реакція. Хаук був змушений випустити з рук меч, він вчепився в шию гарта, зарослу густою шерстю і з силою стиснув пальці, зажавши тварюку в залізних лещатах. Звір розлючено запручався, він вивертався, велике тіло люто смикалося, намагаючись звільнитися з мертвої хватки. Ватажок рвав пазурами руки й ноги воїна, але ніщо не могло змусити північного вояку відпустити те, що потрапило в його кігті.

- Дикий Яструб своєї здобичи не випускає, морхове стерво, - зашипів вахнут стиснувши від зусилля  зуби та дивлячись в криваві очі потвори.

Зграя заклялкла в очікуванні кінця протистояння. Пролунав огидний хрускіт шийних хребців, слідуючий за ним хрипкий видих і довгий червоний язик гарта вивалився назовні. Інший з огидою відкинув від себе труп і швидко витер піт, що солоними цівками стікав на очі. Рукава сорочки були вщент подерті на шматки, глибокі криваві смуги залишені монстром сильно кровоточили. Але воїн не мав часу оглядати рани, він вправно підхопив меч, міцніше затиснув зброю в руці та хижо вишкірився. Чомусь згадався наставник, якого тварюки розірвали на клапті, так, що не було чого й поховати. Найімовірніше, така ж доля чекає і на нього. Але Віґґе по життю вважався одинаком, а за Яструбом стояла Алія, він не може померти, доки не врятує її.

- Хаук...- почала було дівчина.

- Не заважай, Лисичко та стій тихо за спиною, - гаркнув чоловік.

Алія нерішуче відсахнулася назад.

Хоч сили були не рівні, вахнут бажав відправити в міктлан якомога більше тварюк, щоб у коханої з'явилася можливість вижити.

- Спробуй сісти на Вітра... - почав було він.

Але сподівання воїна розлетілися на дрібні крихти, коли на коня кинулося одразу два звіра. Одного жеребець встиг вдарити копитами, на якийсь час відкинувши кровожерливу нечисть, але другий вгризся скакуну просто в горло. До тварюки приєдналися ще кілька, повиснувши скопом на могутній тварині. Жук вчепився в одного з чудовиськ, рвав гострими, наче леза, зубами незахищений бік, але коня вже було не врятувати. А вахнут не міг прийти на допомогу, він відбивався одразу від чотирьох монстрів. Яструб вже встиг зарубати чергового гарта і смертельно поранити іншого та раптово кілька потвор, мов змовившись, одночасно вп'ялися в сильні руки чоловіка, запускаючи довгі вигнуті спиці зубів у тверді, мов залізо, м'язи.  Інший застогнав від страшного пронизливого болю, коли чергова нечисть вчепилася в живіт. Кров поштовхами вихлюпувалася з розтерзаного нутра, з розірваних на лахміття рук і ніг. Він знав, що це кінець, що тепер його чекає довга та тяжка смерть. Дикий Яструб не боявся Білої Пані, його не лякала остання подорож за крайку, лише одне почуття отрутою точило серце, потьмарюючи останні хвилини - він не зміг врятувати ту, кого любив понад життя. Знову не зумів. Спочатку загинули батьки, його сестри й брати, а тепер і Алія.

Гучне прощальне іржання стрясло нічне повітря. Жеребець захрипів, повалився на землю і більше не рухався.

- Вітер! - у розпачі скрикнув Яструб, бачачи, як гине друг, що служив йому вірою та правдою багато років і не раз рятував у боях життя.

Від крику, наповненого болем, Алія здригнулася, отямилася, мов від важкого сну, свідомість стала ясною, сила чаклунської мани розвіялася, мов дим.Вражений погляд дівочих очей заметушився сніговим настилом, щедро забарвленим у червоні та чорні кольори, на мить затримався на темній кінській гриві, спотворився болем і вкляк, раптом натрапивши на Хаука, обліпленого гартами, немов ялинка шишками. Сині очі широко розкрилися від жаху, обличчя стало мертовно-блідим.