Глава 37

Зв'язали, вклали кляп, зібрали хмиз,

Смолою мовчки намочили низ,

Поставивши на рішення печатку.

Піднесли факел до сухого гілля

І з гаслами почали божевілля...

Відьма - В. Кравцов

Король підвівся.

- Минуло двадцять зим відтоді, як Трофаст постраждав від зла відьми, - голосно оголосив він. - Другого разу не буде! Я цього не допущу. Жодного шансу. Жодного! Для нуси одине рішення - багаття, а якщо вогонь не вб'є служницю морхів - за містом досить круті береги, віддайте її морю, воно зробить свою справу.

Розлючений Хаук грюкнув ланцюгами.

- Де той король, якому я служив багато років? Де твій світлий розум та справедливість, про яку ходили легенди по Континентах? Від чого ненависть засліпила твою мудрість, Візфолле? - Хаук виштовхував із себе кожне слово в останній спробі достукатися до серця короля, але той лише люто стиснув кулаки.

- Замовчи, Яструбе, твій розум затьмарений чарами й красою чужоземки.

- Тоді я більше не бажаю залишатися в Раді тому, що ти перестав слухати порад, пане. Краще мені ходити в простих воїнах, ніж без ладу битися об стіну твоєї впертості. Я відмовляюся від усіх милостей, якими ти обдарував мене протягом багатьох років.

Візфолл нічого не відповів колишньому улюбленцю, повернувшись до нього спиною, він кивнув вартовим. Ті, підхопивши засуджену під руки, потягли її ндо нашвидкуруч збитого підмостку, що вже з усіх боків був обкладений дровами та в'язанками сухого хмизу. Алія не бачила, куди її волочуть, мішок на голові ускладнював дихання, мотузки натирали до крові тонкі зап'ястя. Воїни безцеремонно витягли дівчину на підвищення. Посинілі від мотузок руки звільнили лише для того, щоб одразу прив'язати їх до стовпа товстими шкіряними ременями. Пов'язку боляче зірвали з очей. Алія змушена була трохи покліпати, щоб відігнати веселкові кола, що пливли перед очима. Вона відчайдушно заозиралася  шукаючи Хаука. Їй життєво необхідно було бачити коханого серед безлічі облич. А той стояв зовсім поруч, стягнутий ланцюгами, які не розірвати й п'ятьом Іншим, до того ж чоловіка тримала десятка воїнів. Алія судомно видихнула - він не зможе їй допомогти. Дрібні солоні краплі побігли по блідих щоках, ніколи більше їй не зазирнути в небесну блакить коханих очей, не милуватися стрункою сильною постаттю, не чути лагідних слів, звернених до неї, не радіти світанку, що приносить надію знову побачитися з Хауком. Алія хотіла б заплющити очі, щоб не бачити жахливих приготувань до її страти, але не могла, в останні хвилини вона бажала надивитися на того єдиного, хто назавжди полонив її серце. Останній погляд очі в очі: її - благальний, його - повний нелюдського болю та відчаю.

Шаркаючи ногами, на підмосток вийшов старійшина Аенгус із запаленим смолоскипом. Бурмочучи якісь закляття, він ходив навколо полонянки, і під силою його слів вогонь смолоскипа спалахував дедалі сильніше й ставав неприродно яскравим.

- Візфолл, ти робиш величезну помилку, - знову заговорив Нахе.

Алія більше нічого не чула. Вона не бачила як Аенгус, закінчивши читати свої заклинання, підніс смолоскип до хмизу.

"Вахі!!! - подумки закричав Хаук. - Ти не провидиця, а просто стара карга! Ти запізнилася!

- Не забуду і не пробачу нікого, - люто договорив він вголос.

Одночасно зі спалахом в'язанок дикий рев розірвав повітря. Легені Яструба обпекло від нелюдського крику. Раптом щось чорною стрілою промайнуло в повітрі, клацнули щелепи і Аенгус із глухим зойком випустив смолоскип. Той із гуркотом упав на підвищення, а старійшина пригорнув до грудей понівечену руку, поспіхом шепочучи закляття й заговорюючи кров. Гучний вражений вигук пронісся натовпом: до помосту припала дивна тварюка. Дико вишкірившись, вона видала глухе застережливе гарчання, демонструючи всім величезну пащу з моторошними зубами, що добряче випирали з неї. Два  різнокольорових ока - блакитне й червоне - горіли хижою люттю та пильно стежили за найменшим рухом вартових, темна, як ніч, шерсть на загривку ставала дибки. Тривожний гуркіт містян пронісся від одного кінця галявини до іншого.

- Що це за виплодок міктлана? - Сігел приголомшено роздивлявся вовкогарта. - Відьмі прислуговують  гарти? Вона викликала його з лісової гущавини своїм чаклунством! Убийте тварюку!

- Ні! - скрикнула Алія, вона ковтнула їдкий дим і закашлялася. - Не треба, не вбивайте Жучка, він нікого не зачепить, - благала дівчина. - Біжи, дурний, йди до лісу, тікай!

Звір тільки лютіше загарчав, але не зрушив ні на крок і так само залишався на місці, прикриваючи собою господиню. Лучники поставили стріли на тятиву, цілячись у незрозумілу істоту. Жук закинув велику вугільно-чорну морду до неба і пронизливо завив - десь вдалині йому відразу відповіла зграя вовків.

- Це не гарт, - підняв Нахе руку, зупиняючи воїнів і похитав головою, - Точніше, не зовсім гарт, ті не підходять так близько до вогню та ніколи не виють.Тільки вовки. Зачекайте, не стріляйте, треба зрозуміти й розібратися в усьому. Бийте лише тоді, коли звір спробує напасти.

Вогонь дедалі більше розгорявся під ногами полонянки. Відчувши біду, Жук кидався з боку в бік, хапав пащею палаючі поліна, силкуючись розвалити багаття, та отримуючи опіки трусив великою головою і скиглив від нестерпного болю. Закляте полум'я ковтнуло хмиз і дрова, виплюнуло в повітря стовп попелясто-сірого диму й почало поглинати під дівчиноюпідмосток. Дошки надривно затріщали.

- Я люблю тебе, Алія! - враз крикнув Хаук. - Покохав з першого погляду і буду любити до самої своєї смерті! Ми скоро зустрінемося в садах Великого і тоді вже ніхто не зможе завадити нам любити одне одного.

Алія нарешті заплющила очі, більше триматися сил у неї не залишилося.

- Зупини це безумство, Візфолл, - Нахе впився гострим поглядом у сріблясті очі правителя, - ти завжди дослухався до слів Яструба й ніколи ще не пошкодував. Чому зараз відмовляєш йому та нам?

Король лише щільно стиснув губи.

Навколо стояв неймовірний хаос: гнівні вигуки, жіночий плач, скорботне виття тварини - все змішалося у абсолютно дику різноголосиц.. Раптом серед цього сум'яття пролунав недорочно гучний сміх, ніби тут вирував бенкет, а не страта. Біля крайки лісу з'явилася стара жінка, маленька й худорлява. Спираючись на палицю, вона рішуче пошкандибала до збіговиська трофастців. Побачивши Вахі, народ миттю змовк. Натовпом пробіг здивований шепіт: "Вона з'явилася... Відьма прийшла... Вахі... Сама тут..."

- Божевільні! - сміялася лісова жінка. - Бовдури !

Підійшовши до підвищення Вахі гнівно змахнула гачкуватою палицею, очі гнівно блиснули з-під сивих брів. Підкорюючись владному жесту, вогонь під Алією піднявся високо вгору, пробіг стовпом, до якого було прив'язано засуджену і злизав ремені з її зап'ясть. Дівчина опустила вільні руки та здивовано втупилася в стару жінку, яку так часто бачила у своїх снах. Вахі стукнула палицею об землю і полум'я тієї ж миті зникло, наче його не було зовсім. Хаук полегшено видихнув і в знемозі прикрив очі - встигла, відьма встигла.