Глава 34

Він гнав коня нічним лісом. У цілковитій темряві Інший не боявся зламати собі шию або не помітити гілки, що низько росте, звіриний зір давав змогу спрямовувати коня вірним шляхом. Тишу порушували лише тупіт копит, ритмічне дихання тварини та побрязкування збруї. Думки подорожнього були далекі від похмурої гущавини, від щільних хмар, що вкрили небо в передвісті снігопадів, - душа його кружляла біля Алії. Холод, що нахабно забирався під сорочку, здавався вершникові мерзенною вогкістю темниці, де самотньо сиділа тендітна дівчина. Найбільше на світі Хаук бажав зараз бути поруч із нею, відігріти своїм коханням, огорнути в гарячі обійми, сказати, що він поруч, він не забув і буде битися за її життя до останнього подиху.

- Я повернуся до тебе, - прошепотів пересохлими потрісканими губами чоловік.

Він не помічав, як морозний вітер хвацько зірвав з голови хутряну шапку і жбурнув її в непроглядну темряву, як тріпає він кучері й жалить обличчя. Хаук не відчував, як від шаленого перегону ниє втомлене тіло, що глибокі рани знов відкрилися й кровоточать, а на лобі виступив холодний піт. Його величезне серце, раніше порожнє, як висохлий колодязь, що не вміло любити, зараз ділило з коханою відчай і муки перед невідомістю. Набатом стукала тривога: встигнути, він має встигнути повернутися до світанку і привезти відьму. Поруч із вершником, у темряві ночі, з'явилися сріблясті постаті вовків. Вітер фиркнув, але з галопу не збився - бойовий кінь звик до хижаків. Трохи згодом зграя, що грайливо супроводжувала подорожнього, відстала, мабуть, втративши інтерес до дивних перегонів, але Інший  продовжував свій шлях, не роблячи привалу, не зупиняючись відпочити.
Ще було далеко до середини ночі, коли вершник вилетів на галявину, в центрі якої самотньо стояла міцна добротна хатинка, що зустріла нежданого гостя темними непривітними очницями вікон. Чоловік зістрибнув із втомленого спітнілого коня, накинув повід на плетений тин і підійшов до хати, принюхуючись: поблизу не відчувалося ні людського запаху, ані звіриного духу. Він постукав у двері, але відповіддю було лише мовчання. Хаук стиснув губи та нетерпляче постукав голосніше. Нічого. Вітер переступив з ноги на ногу й пожував вудила. Інший насупився, йому зовсім не подобалася непривітна тиша. Від єдиного поштовху двері легко відчинилися, низько зігнувшись, гість ковзнув усередину і завмер - хатинка пустувала. Він підійшов до печі, торкнувся долонею шорсткої поверхні - холодна, давно не топлена - розгублено озирнувся, наче очікуючи, що Вахі раптом з'явиться тут, за допомогою саоїх чар. Але дива не сталося, відьми вдома не було щонайменше з учорашнього вечора. Зціпивши зуби, Хаук вперто вирішив, що пошукає стареньку в окрузі. Хто знає, може якісь примхи погнали її в ліс.

Нишпорячи неходженими стежками в густій гущавині, пробігаючи милю за милею, сподіваючись знайти жінку, Яструб втратив чимало часу, але, крім звірини, йому так ніхто й не зустрівся. Він повернувся до хати, насухо витер коня, набрав із колодязя води й дозволив Вітру вдосталь напитися. Хаук розмірковував, якщо Вахі немає ніде поблизу, значить вона вирушила кудись досить далеко. Але навіщо немолодій жінці проробляти довгий шлях у холод - з дня на день почнеться пора снігопадів - якщо не буде на те крайньої потреби?

- Нагальної потреби...- вголос повторив Хаук.

"Вахі ж провидиця, - осінило чоловіка, - може знати минуле та майбутнє. Вона чекала до себе Алію... Якщо їй відкрита доля дівчини, то вона знає! - здогадався Хаук. - Вахі знає, що трапилося вчора, і напевно пішла в Трофаст." Чоловік полегшено видихнув, відьма просто не дочекалася його. Поки він так роздумував, вітер розігнав важкі хмари, оголюючи клапоть темного дзеркала неба. Стало помітно світліше. Інший підняв голову догори й завмер - в оздобленні чорних, мов сажа, хмар на небосхилі зяяло кругле величезне червоне світило. Такого місяця Яструбу ніколи раніше не доводилося бачити: безмірно гігантський, мов жахливий велетень, він плив по небу, заповнюючи собою простір, затуляючи зірки.

- Кривавий Місяць, - видихнув воїн, хмарка пари вирвалася з його рота й миттю розчинилася в повітрі. Він одразу згадував пророцтво, яке чув ще в дитинстві від батька і яке назавжди врізалося в пам'ять. Про процтво знав увесь народ Півночі й не хотів вірити, бо виконання його означало для всіх них лише одне - смерть.

- Прокляття, - прошипів Хаук і важко зковтнув.

Швидко підійшовши до огорожі, він відв'язав повідець і, злетівши на коня, помчав щодуху назад, у Трофаст.

До світанку залишалося ще трохи. Скакун сильно втомився, почав хропіти та спотикатися. Хаук перевів коня на рись і,незабаром, дав перейти на крок. Якщо не зупинитися, то він зажене коня і Вітер загине, а йому нічого не залишиться, як добити змучену тварину. Ні, краще втратити руку, ніж погубити старого друга. Воїн спішився.

- Пробач, друже, пробач мені. Ти виручив, допоміг, як завжди. Відпочивай. Далі я сам.
Поцілувавши віддану тварину, Хаук скинув важкий довгий плащ і щодуху помчав до міста. Щоб скоротити час, він вибрав коротший шлях: це не була вторована дорога, доводилося перескакувати через коріння та валуни, до того ж розлогі гілки кущів чіплялися за одяг, хльостали та дряпали обличчя. Інші бігали так само швидко, як вовки, але не настільки довго, як міг би проскакати кінь. Коли Яструб вилетів з-під покрову лісу до міста, займалася зоря. Він на мить зупинився, щоб перевести подих, інакше звалиться подібно до загнаного коня. Серце шаленим галопом мчало навскач, у вухах шуміло, перед очима все двоїлося й пливло. Може тому він не одразу помітив воїнів, що мов тіні опинилися поруч. Вони блискавично накинули на чоловіка велику щільну сітку та кинули на землю, навалившись зверху юрбою. Шалений опір було незабаром придушено, Хаука стягнутого тросами, посадили на коня і всі гуртом рушили до замку. Крізь отвори сітки чоловік розгледів своїх конвоїрів та вишкірився закривавленим ротом.

- Сіґел? - Хаук глузливо підняв розбиту брову. - Ти не спітнів, приятелю, намагаючись скрутити мене в баранячий ріг? Яка похвальна працьовитість, яка  взірцева старанність... У мене прекрасна лазня, не бажаєш попаритися?

- Можеш потішатися і грубити скільки завгодно, час твоєї влади минув, - вахнут з пересторогою поглянув на товстелезні мотузки, що утримували Яструба. - Візфолл заборонив тобі залишати межі міста, а ти заборону порушив. Утім, останнім часом ти тільки це й робиш.

- Заздриш? - широко посміхнувся Хаук, але блакитних очей посмішка не торкнулася. - Так сильно хочеться осідлати довгоочікувану посаду?

- Мене вже призначили Першим Вахнутом, - самовдоволено похвалився Сіґел. - До речі, я завжди вважав, що ти, зухвалий гівнюк і  велика посада не для тебе.

"А ти весь цей час зі шкіри геть ліз, намагаючись ставити мені підніжки", - подумав Хаук, але вголос сказав:

- Вітаю, хочеш маленьку пораду?

- Що за порада? - жадібно втупився на бранця Сіґел, він завжди заздрив мудрості молодого вахнута ,тій повазі й любові, яку відчували до ватажка воїни.

- Все-таки побудуй собі лазню, - потішався чоловік, - посада дуже клопітка, упрієш.

- Отруйний змій, - почулося гнівне шипіння.

- Ти все наплутав і, найімовірніше, хотів сказати Дикий Яструб, - Хаук утримував рівновагу на коні, стискаючи його боки ногами, бо руками володіти не міг.

- Я особисто попрошу короля, щоб дав мені потішитися з твоєю дівкою перед тим, як її стратять, - єхидно розреготався новоявлений Перший Вахнут.