Глава 31

Запрілий запах цвілі та вологи вдарив у ніс, щойно сторожа відчинила важкі ковані двері, що вели до підземелля. Сморід викликав нудоту, огиду та... страх. Страх перед невідомістю, що зачаїлася в підпіллі. Темниця знаходилася в замку глибоко під землею, Алія нарахувала п'ятдесят сходинок, коли спускалася донизу у супроводі незнайомих їй воїнів. Повну темряву лише частково руйнувало світло від смолоскипів, які тримали в руках її конвоїри. Полонянка відчайдушно намагалася ступати обережно, щоб випадково не спіткнутися. Хто знає, чи захочуть підтримати її Інші, якщо вона покотиться в цілковиту темряву, спіткнувшись на крутих вузьких сходах.

- Як довго я тут пробуду? - наважилася запитати дівчина, з кожною секундою їй усе більше здавалося, що її опускають у глибокий колодязь.

Але чоловіки мовчали, один із них лише міцно стиснув її лікоть і змусив крокувати швидше.

"Вони не розмовляють зі мною, навіть не дивляться в мій бік, наче я порожнє місце, ніби мене вже й на світі немає", - з гіркотою подумала Алія.

- Вам важко відповісти? - знову спробувала вона налагодити спілкування.

- Нам заборонили спілкуватися з відьмою, - недобро пробубонів Інший, той, що тримав її. - Ти й поглядом можеш позбавити волі свою жертву. Знаємо про таке не з чуток. З двадцять зим тому з'явилася в нашому місті нуса, тоді горя всі нахлебталися. Вистачить із нас і іншої біди.

- Якщо я відьма, то чому не чаклувала, коли була ще вільною?

Алія поставила просте та досить слушне запитання, але відповіді так і не дочекалася.

Нарешті спуск скінчився, невелика група зупинилася перед ґратчастими дверима. Звук ключа, що повертався в замковій сважині, неприємно різонув по натягнутих нервах дівчини. Двері в'язниці тужливо скрипнули і бранку безцеремонно заштовхнули всередину. Алія, не втримавшись, впала на підлогу, скрикнувши від неочікуваної жорстокості та  болю. Конвоїр схопив її за вузьку щиколотку й затиснув на ній залізне кільце, прикуте до довгого ланцюга, вбитого в стіну, невільниця із подивом та тугою стежила за діями Іншого. "Вони це роблять ніби я й справді можу якимось дивом вислизнути з цього кам'яного мішка", - дивувалася вона.

- Розв'яжіть мені руки, будь ласка, - попросила Алія в одного з чоловіків, - все одно ж не втечу.

Дівчина простягнула стягнуті мотузкою зап'ястя, але воїн лише хитнув головою, відмовляючи їй. Другий Інший поставив на підлогу кухоль із водою та примостив на нього шматок хліба, він зачинив іржаві двері, кілька разів провернувши ключ у важкому замку.

Охоронці мовчки попрямували до виходу.

- Не залишайте мене тут одну, прошу вас! - із відчаєм крикнула Алія, але ті навіть не озирнулися.

Інші пішли, забираючи з собою останні крихти світла. Полонянка опинилася в непроглядній темряві. Ледве стихли важкі чоловічі кроки, як на мізерні харчі миттю накинулася голодна пара щурів. Напружено завмерши, Алія слухала їхню метушню. Нехай наситяться, все одно зі зв'язаними руками вона не змогла б скористатися залишеною їжею. І хоч дівчина з учорашнього ранку нічого не їла, та від потрясінь останніх днів голоду не відчувала, тільки дуже сильно мучила спрага. Коли очі трохи звикли до темряви, вона спробувала розгледіти місце, куди її кинули. Алія сперлася зв'язаними руками на  стіну й спробувала піднятися на ноги. Тільки та опора виявилася ненадійною, долоні ковзнули по слизькій поверхні, вона лише боляче подряпала щоку об камінь і тихо скрикнула. У цьому місці можна було кричати на все горло, на всю повноту легенів - однаково крім щурів, що шаруділи то тут, то там, її ніхто б не почув. З другої спроби дівчині все ж вдалося встати. Синій погляд пройшовся тісним приміщенням, на мить зупинився на невеличкому оберемку соломи, зотлілому від вогкості та часу, ковзнув кам'яними стінами та стелею, що сочилися вологою. Порожнеча - ось усе, що було всередині клітки. Обережно ступаючи, ув'язнена попрямувала до ємності з водою, може вдасться приловчитися і трохи попити, хоч кілька ковтків, щоб облегшити спрагу. Але якраз у цю мить один із гризунів перевернув наповнений по вінця кухоль, і дівчині нічого не залишилося, як із жалем спостерігати за калюжею, що розтікалася брудною кам'яною підлогою. Алія заплющила очі й видихнула, води більше не було ні краплі, коли принесуть наступну - невідомо. Та й чи принесуть? Дзвенячи ланцюгом, вона підійшла до залізних ґрат і притулилася до них чолом, намагаючись розгледіти неясні обриси, що поступово вимальовувалися з мороку. Виявляється, навпроти її в'язниці, через вузький прохід, знаходилася ще одна кліть. Гарненько придивившись до неясних обрисів, дівчина  перелякано сахнулася назад та відійшла до найдальшого кутка темниці, скільки дозволяв ланцюг. У в'язниці навпроти, біліючи кістками, самотньо сидів людський скелет: понуро опустивши гладенький череп, він немов роздивлявся  свої руки, навіки скуті ланцюгами. Алія міцно притиснула долоні до грудей, намагаючись вгамувати шалений набат серця.

- Я не плакатиму, не плакатиму, - прошепотіла вона сама собі, борючись із жахом, що охопив її.

Сильно заплющивши очі, дівчина стиснула пальці в кулачки.

- Нерозумно і безглуздо боятися мертвих, вони вже нікому не можуть зашкодити, - умовляла вона себе.

Місце, куди її кинули, було обителлю відчаю та мук, нічого більш похмурого у своєму житті Алії ніколи не доводилося бачити. Вітчим час від часу замикав її в льосі, коли бажав покарати. Та той підвал порівняно з цим місцем забуття здавався тепер Алії дитячою забавкою. Здригнувшись усім тілом, дівчина розплющила очі та вже без переляку поглянула на останки нещасного. Жалість і біль сколихнулися в душі, хто б не була ця людина чи Інший, вона помер жахливою смертю, залишена тут у повній самоті й назавжди всіма забутий.

- Зі мною так не трапиться, - пообіцяла собі Алія, намагаючись надати голосу твердості та рішучості 

Раптом із порожньої очниці мерця з'явилася щуряча голова, дівчина примружилася й зойкнула: сусідня клітка просто кишіла гризунами. Десятки, сотні волохатих тілець з'являлися ніби нізвідки. Вони все прибували та прибували, відчувши голодним нюхом живу плоть. Зголоднілих тварюк було багато, занадто багато і вони могли вбити. Ось кого варто було побоюватися. Побачивши самотню беззахисну фігурку, полчища щурів почали сторожко, але невідворотньо  наближатися до полонянки. Вони пролізли крізь ґрати сусідньої в'язниці і, шкрябаючи кігтями по кам'яних плитах, рушили в її бік.