Глава 24

Я хочу ту,

Що ніколи не буде моєю,

 Я знаю.

Я хочу ту,

Що являється так часто

Вві сні мені.

Хочу її

"Не зімкнути очей"  І. Найда

З кожним днем холод ставав дедалі відчутнішим, жовтолист поступово відходив. Ще трохи часу лишилося бенкетувати ошатній порі червоного листя. З останнім осіннім мейном задихає зима великими сніжинками, обійме пожухлу травичку ранковим морозцем, підхопить тепло, що випурхнуло з губ, понесе білою хмаринкою та й розсіє у свіжому повітрі.

Легким кроком йшла Алія по Трофасту, прямуючи до міцних міських воріт. Щоразу, коли випадала нагода, дівчина прямувала до річки, щоб зануритися в холодні хвилі, заспокоїти почуття, набратися бадьорості та прояснити думки. Недовго залишилося радіти ранковим купанням, з настанням сильних морозів за ворота не випустять нікого без особливого дозволу Хаука, такий привілей буде лише у воїнів. Дорогою травницю раз у раз зупиняли люди, бажаючи отримати знахарську пораду або просто перекинутися кількома словами з милою дівчиною. Біля внутрішніх воріт їй зустрівся натовп Інших з корабельної команди Хаука: вони йшли на ристалище.

- Хо-хей! - гучно привітали чоловіки Алію.

Вона весело помахала у відповідь. За час морської подорожі Алія звикла до кремезних північних воїнів і зараз була рада бачити знайомі усміхнені обличчя, кожного знаючи на ім'я.

Конячку у свої короткі походи Алія не брала, вона любила ходити пішки й користувалася допомогою Іскри лише для важких переходів. Місто залишилося далеко позаду, зупинившись біля узлісся, дівчина зібрала цілий оберемок різнокольорового листя, сплела пишний вінок та одягла на вогняні кучері. Квітів у цю пору вже було мало, лише високо в горах їх майоріло безліч. Та віночок із таких не сплетеш - стебла закороткі або надто ламкі. Часто, коли господині не було вдома, хтось залишав на столі дуже милий букет едельвейсів. Ніколи раніше Алія не бачила такої краси: квіти зачаровували, пестили погляд ніжною незвичністю. Напевно  Хаук приносив їх для своєї Лисички. Той, кого обрало серце, був таким же особливим, як ці дари гір. Розрум'янена від швидкої ходи та холодного повітря, Алія підійшла до річки, але довго милуватися своїм відображенням не захотіла: зняла з плечей хустку з м'якої вовни, вправно скинула на жовтувато-коричневу траву теплу сукню, за нею послідувала й натільна сорочка. Сьогодні навколо було тихо, знову не чулося пташиного співу та це більше не насторожувало  - вона й сама могла бути причиною безмовності, потривоживши своєю присутністю лісових мешканців та деревних духів. До того ж і дні стояли далеко не теплі, мабуть не було вже в пернатих радісного запалу - весна не скоро. Алія увійшла в річку, пискнула від колючої прохолоди й занурилася у воду з головою.

Не приходила б  сюди дівчина, якби знала, що не завжди буває сама. З густої лісової гущавини уважні сірі очі спостерігали за купальницею, що нічого не підозрювала. У вільний від служби час Інший приходив до річки, очікуючи зустріти ту, що заполонила собою все його єство, забрала спокій та сон. Чоловік не відводив жадібних очей, насолоджуючись чудовим виглядом оголеного дівочого тіла, божеволів, спостерігаючи за Алією, та жодного разу не видав своєї присутності. Але сьогодні терпіння й витримка залишили його. Воїн вийшов із лісу зовсім безшумно.

Кілька разів занурившись, Алія поквапилася вибратися, студена вода гнала на берег. Вона підняла з землі сорочку та коли випросталася, зіткнулася з сірим фосфором палаючих очей Ральфа. Від несподіванки й переляку дівчина голосно скрикнула, ледь не впустивши одяг.

- Відвернися, - прошепотіла вона командиру та подивилася на нього величезними, широко розкритими очима, у темній синяві яких світилися благання й тривога.

"Звичайно ж, чоловік опинився тут через дурну випадковість або теж прийшов скупатися, не очікуючи нікого зустріти. Він зараз же піде, адже й сам потрапив у незручне становище." Так думала дівчина, намагаючись прикритися, але на її здивування та жах Ральф і не намагався послухатися. Сірий вогонь очей Іншого жадібно біг по дівочому тілу, рожевому від холодної води й повітря, ковзав кожним вигином, торкався гострих вершинок грудей, що відчутно проступали з-під намоклої тканини. Алія так сильно притискала до себе сорочку, що пальці побіліли. Починаючи замерзати, вона все ж не могла наважитися зняти з себе останню завісу від чоловічого погляду. Ральф простягнув до дівчини руки і вона миттю відступила назад, намагаючись зберегти між ним та собою хоча б найменшу відстань. Тепер було як літній день ясно - воїн прийшов сюди навмисно. Від усвідомлення цього серце в грудях  заколотилося зайченям, що потрапило до пастки.

- Прошу тебе, йди геть, залиш мене саму, - зуби безперервно цокотіли, холод й хвилювання сковували тіло.

- Алія, ти така незвичайна, сама спокуса, - голос Іншого звучав хрипко від стримуваної жаги. - Не можна бути такою красивою, крихітко, ти зводиш з розуму чоловіків. Твої очі й усмішка, твоє тіло, запах позбавляють розуму й волі...

- Навіщо ти все це кажеш мені? -  брови-чайки насупились. - Йди куди йшов, воїне, хіба не розумієш, який сором бути мені з тобою? 

- Я не ображу, не бійся, - Ральф опустив руки й для вірності стиснув їх у кулаки. - Чув, Хаук свого часу був суворий із тобою. Але я не він.

- Що тобі треба? - голос травниці тремтів від напруги.

- Завтра таґ, скажи королю, що ти бажаєш бачити мене своїм чоловіком. Я оточу тебе турботою, багатством та коханням, Алія, - гаряче шепотів командир. - Ти ні в чому не матимеш нестачі, не потрібно буде більше працювати, доглядати за хворими...

- Бачу, ти зовсім не знаєш мене. Я ніколи не вимовлю подібних слів, - дівчина похитала головою. - Я почуваюся щасливою, коли можу допомогти вилікувати людину чи позбавити хворого страждань. До того ж, для чого мені новий пан? Бажаю залишитися, як є, - відповіла Алія, рішуче дивлячись в очі непроханого прибульця. - Для короля я ніхто і він не слухатиме мене. Чи тобі не знати, що вимога воїнів для Візфолла важливіша, ніж бажання колишньої рабині.