Глава 20

Виходу немає
Щастя пусте
Майбутнє туманне
Повітря густе

Цього разу Хаук йшов не поспішаючи, підлаштовуючись під дрібний крок дівчини. Імовірно, чоловік робив це для того, щоб Алії не довелося бігти за ним, плутаючись у подолі рабської сукні, як колись уже траплялося, коли Хаук тягнув її за собою. Але, можливо, це була не єдина причина повільності вахнута, можливо, він хотів відтягнути подалі те, чому так опиралося все його єство. Чоловік цілком розумів марність такого зволікання та нічого не міг із собою вдіяти. Хаук раптово зупинився і дівчина налетіла на нього, тицьнувшись чолом у м'яку білу сорочку. Алія мовчки спостерігала, як воїн поклав руку у внутрішню кишеню обшиви, в його долоні блиснув темно-синій камінь в обрамленні червоного золота - Сльоза Сходу, тала вмить упізнала коштовність.

- Колись я подарував тобі її, - сказав Хаук, дивлячись на дівчину, - і дуже б хотів, щоб ти знову одягла підвіску. Скоро ти станеш вільною і тоді не будеш соромитися носити прикрасу.

- Добре, Хаук, - згідно кивнула Алія.

Серце дівчини сильно забилося, він не забув про Алію і хоче, щоб саме вона носила його подарунок. Дівчина підняла важкі пасма, оголивши струнку шию та повернулася до чоловіка спиною. Хаук одягнув кулон й ніжно провів по перлинно-рожевій шкірі кінчиками пальців. Усе тіло Алії миттю вкрилося сотнею мурашок. Звісно, від пильних блакитних очей це не сховалося і Хаук сумно усміхнувся. Алія була наївною дівчиною і, водночас, спокусливою жінкою. Як у ній уживалися ці дві абсолютно різні іпостасі?

- Я згоден виконати свою обіцянку, Лисичко та за однією умовою, - він спрямував у талу впертий погляд.

- Якої умови? - завмерла дівчина, не знаючи чого їй знову очікувати.

Алія опустила руки й розвернулася, зустрівшись із бунтівними очима.

- Я дам тобі свободу, якщо поклянешся залишитися тут. Ти не покинеш цих земель, не поїдеш назад на Південь або будь-який інший Континент.

Алія відчула, як сильно напружився Хаук, чекаючи відповіді.

- Та я й не збиралася, - знизала тендітними плечима дівчина. - Куди їхати і, головне, до кого повертатися? У Трофасті в мене є багато знайомих і навіть з'явилися друзі. Я встигла полюбити тутешніх людей і вільні північні простори. Але, найголовніше... - вона запнулася, не знаючи, як зізнатися чоловікові у своїх почуттях.

- Так? - вкрадливо запитав вахнут та зробив крок до тали. - Продовжуй, Алія.

Дівчина зітхнула і, подолавши збентеження, глянула на Іншого.

- Найголовніше, - сказала вона, - мені хочеться тут лишитися, тому, що я знатиму, що ти десь поруч. Що живеш і дихаєш зі мною одним повітрям. Ніде більше на всій землі немає тебе, Хаук, тільки в цих суворих землях. Тому я не хочу їхати. Не зможу, - Алія опустила очі й тінь від довгих пухнастих вій упала їй на щоки.

- Чому? - прошепотів вахнут.

- Що - чому? - у вихорі та сум'ятті почуттів вона не зрозуміла запитання.

- Чому ти хочеш бути там, де я? - затамувавши подих, Хаук чекав відповіді.

- Гадаю, ти й сам це знаєш, - не підіймаючи очей прошепотіла дівчина.

- Я б дуже хотів почути це від тебе, - чоловік наблизився ще на крок, зупинившись настільки близько, що Алія відчула тепле дихання, яке ковзнуло по її волоссю.

- Тому... - тала підняла на чоловіка очі кольору нічного неба, - тому, що я кохаю тебе, Хаук.

- А я - тебе, - пролунала відповідь і одразу зацвіли волошки в глибині його очей, потеплішали, зігріті словами любові.

- Кохаю тебе, Алія, більше за життя, - видихнув Хаук.

Він задихався від почуттів, що переповнювали його, міцних, як столітнє вино. Ніколи, нічого схожого вахнут не відчував до жодної жінки. Серце чоловіка тріумфувало: Лисичка любить його і тому не бажає залишати північні землі.

- У тебе є сім'я, бережи її, - тихо відповіла тала й відвернулася, щоб сховати від пана свій біль і гіркоту.

Чарівність моменту зникла. Хаук нічого не відповів, він знову взяв дівчину за руку та повів кам'яними сходами. Пара спустилася до нижніх покоїв, з шуму, що долинав з двору, Алії стало зрозуміло, що вони перебувають майже біля самого виходу із замку. Вахнут з талою увійшли в невелику кімнатку, Алія озирнулася й легка посмішка торкнулася її губ - певно, приміщення належало Альбіссу. Книжкові стелажі, тримали на собі в безладді розкидані книги, частина рукописів нагромаджувалася на столі в сумній компанії обпливших свічок на срібних канделябрах. То тут, то там тулилися всілякі колбочки й склянки, порожні та з рідиною. У кімнатці був і невеликий камін із залишками попелу, очевидно, що вын давно охолов - господареві цього житла в останні кілька днів явно було не до наведення порядку. Назустріч тим, хто увійшов, піднялися Лейр та Олаф, шанобливо привітавши вахнута. Імовірно, вони чекали тут Хаука на його прохання. Дівчина була приємно здивована, виявивши тут головного помічника вахнута. Вона не бачила його відтоді, як увійшла у ворота Трофаста. Нехай Олаф трохи й недолюблював Алію, вважаючи, що пану від неї самі біди, але дівчині приємно було бачити тих, кого вона знала раніше й хто вірою та правдою служить Хауку. Тож тала зробила крок до Інших та тепло привіталася. Лейр розтягнув губи в усмішці, зазвичай весело підморгнувши, Олаф лише окинув її незворушним важким поглядом і на привітання дівчини ледь хитнув головою.

- Ви знаєте, друзі мої, що даючи рабу волю, хазяїн повинен мати двох очевидців, які за потреби підтвердять, що та людина вільна? - не кружляючи навкруги одразу приступив до головного вахнут.

Інші відповіли згодою.

- Сьогодні я даю вільну Алії... - Хаук відкашлявся та на мить замовк. - Чи готові ви, за нагоди, засвідчити, що в цей самий день та годину мною була дарована дівчині свобода?

Лейр широко посміхнувся, а Олаф здивовано підняв брови.

- Ми згодні, - в один голос промовили чоловіки.

Хаук розвернувся до Алії і вона побачила, як різко сіпнувся його кадик.