Глава 61

Крізь Мертвий ліс, де віти — наче кості,

Де морок виє, мов скажений звір,

Ідемо до Пітьми незваним гостем,

Щоб випалити Світлом чорний вир.

— Ти не підеш сам у самісіньке пекло! — кулак Арнака з гуркотом опустився на дорожній столик, і дрібні друзки мереживними бризками розлетілися на всі боки. Воєвода був літнім чоловіком, але все ще залишався міцним, немов столітній дуб. — Я цього не дозволю!

— Ти забуваєш, мій любий друже, що принц тут — я.

— Саме так! Ти маєш армію, воїнів Вогню і, зрештою, мою силу. А це вже важить чимало!

— Я шаную тебе як батька, але ти не можеш вказувати, що мені робити, — відповідав спокійно Алій.

Арнак заметався по намету, мов загнаний у тісну клітку звір. Полум'я у світильниках стрепенулося, жовті язики затремтіли, вимальовуючи на полотняних стінах химерні образи. Для старого воїна Алій був як син, і він не міг змиритися з думкою, що може втратити його — і то вже зовсім скоро.

— У вас навіть плану немає! — видихнув він.

— Ми мали багато планів, та всі вони виявилися марними.

Алій подивився на свої долоні — давня кров втрачає Дар повільніше, сили в ньому все ще залишалося більше, ніж у всіх бреннів разом узятих.

— Для ворога в мене на частування вогонь.

— Але для сейдконів він не завада! Кому, як не тобі, про це знати! — Арнак підняв руки й стиснув пальці до хрускоту, ніби не знав, куди подіти власне безсилля. — Це самогубство!

— Так, якби зі мною не було Служителя.

— Служитель, що не досяг віку зрілого мужа?! — воєвода з гіркотою кивнув у бік Лоріеля. — Безвусий хлопчисько?!

Арнак ніколи не показував і тіні розпачу, навіть у найчорніші дні. Він стояв гранітною твердинею, об яку розбивалися всі шторми. Але зараз у бурштинових очах застигла туга — безмовна і від того ще пекучіша.

— Ти завжди був для мене взірцем мужності, скелею, — Алій підійшов до наставника, поклав руку йому на плече й зазирнув у очі. — Скелі не падають від поривів вітру, тож і ти не втрачай віри. Лоріель — остання наша надія. Я ввіряю йому своє життя. А ти — покладися на мій вибір.

Принц знав, на що здатні темні: він віддав усю молодість на боротьбу з ними й не плекав ілюзій. Безперечно, для когось із них цей бій стане останнім. Однак без бреннів його життя не мало сенсу. І  він мав обов'язок.

Сонце почало схилятися до обрію, коли двоє вершників залишили табір. Коні йшли дрібною риссю, їхнє тепле дихання виривалося в повітря сірими куделями. Дрібні камінці відскакували від копит і з дзвінкою луною вдарялися об скелясті стіни. У повітрі пахло памороззю й торішньою травою. На самому дні кам'яного коридору холод відчувався особливо гостро, пронизлива вогкість липла до одягу, роблячи похідні плащі важкими.

— Мій пане, нам потрібен найкоротший шлях, — Лоріель порівнявся з Алієм.

— Це не найкраща ідея, хлопче. Ті місця кишать нечистю. Є небезпека загинути, навіть не діставшись міста.

— У нас немає вибору. Ми мaємо бути в Арканарі до сходу сонця.

— До чого такий поспіх? Я чекав цієї години двадцять п'ять років. Один день нічого не змінить.

— Щоб знищити сейдконів, знадобиться вся моя сила. Завтра — Світанок Служителів, і мій Дар увійде в повну силу.

Принц повернувся до супутника, вдивляючись у його обличчя.

— Тоді у нас і справді немає вибору.

Він пустив коня на схід, туди, де вдалині вищирявся чорними вершинами Мертвий ліс. Смуга сонця чіплялася за нерівні краї обрію, відкидаючи на землю криваво-червоні відблиски. Вершники помчали щодуху — час не чекав.

Хаща постала перед ними глухою стіною.

— Колись цей ліс був сповнений життя, — тихо мовив Алій. — Могутні дуби росли тут не одне століття, і світлі духи ширяли в його прохолоді.

— Тепер тут оселилася темрява, — Лоріель вдивлявся в глибину зловісних нетрів і дедалі більше похмурнів.

— Так. Ті, хто входив сюди, більше не поверталися.

Щойно слова завмерли, як за їхніми спинами пролунав хрускіт промерзлого насту.

— Хто б ти не був, вийди сюди!

Тиша.

Алій підняв руку, і на долоні спалахнула вогненна куля. Він кинув згусток, і лютий спалах освітив моховиті валуни. З багряної заграви виїхала вершниця.

— Вогонь не вб'є бренну, мій пане.

Світло полум'я вихопило бліде обличчя доньки Арнака. Її вологе волосся прилипло до щік, очі гарячково блищали від шаленої гонитви.

— Як ти лишилася непоміченою? — брови хлопця злетіли догори, він подався вперед, розглядаючи дівчину.

— Створила ілюзію, — відповів замість неї Алій. Його очі кольору прозорого бурштину кресали блискавиці. — Перехитрила Арнака, варту і нас?

— Я знаю, це недобре, але я підслухала вашу з батьком розмову і...

— Твоє місце у таборі!

Десь пугукнула сова, сполохана раптовим вигуком.

— Батько знає, що я тут, — вона перевела подих. — І він схвалив моє рішення.

Всередині в Алія щось боляче смикнулося. Усі роки його сім'єю була родина воєводи. Лейса виросла в нього на очах. Тепер Арнак жертвував єдиною донькою, аби допомогти своєму принцу.

— Ти повернешся назад, негайно!

— Будь ласка, Алію! — темно-сині озера пройняли розпачливим благанням. — Мій дар стане в пригоді!

Але принц був непохитним.

— Виконуй наказ, Лейсо!

Дівчина опустила погляд, ховаючи за віями образу й лють. Вона стиснула поводи й випросталася в сідлі, струснувши гривою світло-рудого волосся. Різко вдаривши коня острогами, вершниця зірвалася з місця й пронеслася повз них стрімкою тінню. Зовсім скоро її силует розчинився в повзучих сутінках.

— Поїхали, — видихнув Алій, відчуваючи, як відступає напруга.

Ліс поглинув їх, мов голодна паща. Тут не було ні снігу, ні морозної свіжості. У повітрі стояв задушливий запах гнилі та тліну — вони мов у яму провалилися. Чорне склепіння закрило небо, і вузлуваті гілки, наче пальці хворого старого, намагалися впіймати останній крихти світла. По голих стовбурах венами вилися сухі ліани. Що далі вони заглиблювалися, то плутанішими ставали думки, світ перед очима плив і двоївся. Скверна сковувала тіло, тиснула на плечі, висіла на пальцях липким павутинням. Коні нервово пряли вухами й здригалися від кожного шурхоту.