Крізь Мертвий ліс, де віти — наче кості,
Де морок виє, мов скажений звір,
Ідемо до Пітьми незваним гостем,
Щоб випалити Світлом чорний вир.
— Ти не підеш один у самісіньке пекло! — кулак Арнака з гуркотом опустився на дорожній столик, і дрібні друзки мереживними бризками розлетілися на всі боки. Воєвода був літнім чоловіком, але все ще залишався міцним, немов столітній дуб. — Я цього не дозволю!
— Ти забуваєш, мій любий друже, що принц тут — я.
— Саме так! Ти маєш армію, воїнів Вогню і, зрештою, мою силу. А це важить чимало!
— Я шаную тебе як батька, але ти не можеш наказувати мені, — відповів спокійно Алій.
Арнак заметався по намету, мов загнаний у тісну клітку звір. Полум'я у світильниках стрепенулося, жовті язики затремтіли, вимальовуючи на полотняних стінах химерні образи. Алій був старому мов син, і думка, що він втратить його була нестерпною.
— У вас навіть плану немає, — видихнув він.
— Ми з тобою мали багато планів, та всі вони виявилися марними.
Алій подивився на свої долоні — давня кров втрачає Дар повільніше, сили в ньому ще залишалося більше, ніж у всіх бреннів разом узятих.
— Для ворога в мене на частування вогонь.
— Для сейдконів він не завада! Кому, як не тобі, про це знати! — Арнак підняв руки й стиснув пальці до хрускоту, ніби не знав, куди подіти власне безсилля. — Це самогубство!
— Так, якби зі мною не було Служителя.
— Служитель, що не досяг віку зрілого мужа?! — воєвода усміхнувся , відчуваючи в роті присмак гіркоти, та кинув оком у бік Лоріеля. — Безвусий хлопчисько?!
Арнак ніколи не мав розпачу, він і тіні її не бачив, навіть у найчорніші дні. Завжди стояв горою, об яку розбивалися всі шторми. Але зараз у бурштинових очах застигла туга — безмовна і від того ще пекучіша.
— Ти завжди був для мене взірцем мужності, — Алій підійшов до наставника, поклав руку йому на плече й зазирнув у очі. — Скелі не падають за будь якої негоди. Не втрачаймо віри. Лоріель — остання наша надія. Я ввіряю йому своє життя. Це мій вибір.
Принц знав, на що здатні темні: він віддав усю молодість на боротьбу з ними й не плекав ілюзій. Однак без його народу життя не мало сенсу. Він мав Час прийшов. Тепер або бренни, або вороги. Разом їм не жити.
Сонце вже схилялося до обрію, коли двоє вершників залишили табір. Коні йшли риссю, їхнє тепле дихання виривалося в повітря сірими куделями. Дрібні камінці відскакували від копит і з дзвінкии відлунням вдарялися об скелясті стіни. У повітрі пахло памороззю й торішньою травою. На самому дні кам'яного коридору холод відчувався особливо гостро, пронизлива вогкість липла до одягу, роблячи похідні плащі важкими.
— Мій пане, нам потрібен найкоротший шлях, — Лоріель порівнявся з Алієм.
— Це не найкраща ідея, хлопче. Ті місця кишать нечистю. Є небезпека загинути, навіть не діставшись міста.
— Ми мaємо бути в Арканарі до сходу сонця.
— До чого такий поспіх? Я чекав цієї години двадцять п'ять років. Один день нічого не змінить.
— Щоб знищити темних, знадобиться вся моя сила. Завтра — Світанок Служителів, і мій Дар увійде в повну силу.
Принц повернувся до супутника, вдивляючись у його обличчя.
— Тоді у нас немає вибору.
Він пустив коня на схід, де вдалині вищирявся чорними вершинами Мертвий ліс. Смуга сонця чіплялася за нерівні краї обрію, відкидаючи на землю криваво-червоні відблиски. Вершники помчали щодуху — час не чекав.
Хаща постала перед ними глухою стіною.
— Колись цей ліс був сповнений життя, — тихо мовив Алій. — Могутні дуби росли тут не одне століття, і світлі духи ширяли в його прохолоді.
— Тепер тут оселилася темрява, — Лоріель вдивлявся в глибину зловісних нетрів і дедалі більше похмурнів.
— Так. Ті, хто входив сюди, більше не поверталися.
Щойно слова завмерли, як за їхніми спинами пролунав хрускіт промерзлого насту.
— Хто б ти не був, вийди сюди!
Тиша.
Алій підняв руку, і на долоні спалахнула вогненна куля. Він кинув згусток, і лютий спалах освітив моховиті валуни. З багряної заграви виїхала вершниця.
— Вогонь не вб'є бренну, мій пане.
Світло полум'я вихопило бліде обличчя доньки Арнака. Її вологе волосся прилипло до щік, очі гарячково блищали від шаленої гонитви.
— Як ти лишилася непоміченою? — брови хлопця злетіли догори, він подався вперед, розглядаючи дівчину.
— Створила ілюзію, — відповів замість неї Алій. Його очі кольору прозорого бурштину кресали блискавиці. — Перехитрила Арнака, варту і нас?
— Я знаю, це недобре, але я підслухала вашу з батьком розмову і...
— Твоє місце у таборі!
Десь пугукнула сова, сполохана раптовим вигуком.
— Батько знає, що я тут, — вона перевела подих. — І він схвалив моє рішення.
Всередині в Алія щось боляче смикнулося. Усі роки його сім'єю була родина воєводи. Лейса виросла в нього на очах. Тепер Арнак жертвував єдиною донькою, аби допомогти своєму принцу.
— Ти повернешся назад, негайно!
— Будь ласка, Алію! — темно-сині озера пройняли розпачливим благанням. — Мій дар стане в пригоді!
Але принц був непохитним.
— Виконуй наказ, Лейсо!
Дівчина опустила погляд, ховаючи за віями образу й лють. Вона стиснула поводи й випросталася в сідлі, струснувши гривою світло-рудого волосся. Різко вдаривши коня острогами, вершниця зірвалася з місця й пронеслася повз них стрімкою тінню. Зовсім скоро її силует розчинився в повзучих сутінках.
— Поїхали, — видихнув Алій, відчуваючи, як відступає напруга.
Ліс поглинув їх, мов голодна паща. Тут не було ні снігу, ні морозної свіжості. У повітрі стояв задушливий запах гнилі та тліну — вони мов у яму провалилися. Чорне склепіння закрило небо, і вузлуваті гілки, наче пальці хворого старого, намагалися впіймати останній крихти світла. По голих стовбурах венами вилися сухі ліани. Що далі вони заглиблювалися, то плутанішими ставали думки, світ перед очима плив і двоївся. Скверна сковувала тіло, тиснула на плечі, висіла на пальцях липким павутинням. Коні нервово пряли вухами й здригалися від кожного шурхоту.
#4287 в Любовні романи
#1084 в Любовне фентезі
пристрасне кохання, смертельна небезпека та магічні потвори, могутній дар та випробування долі
Відредаговано: 13.06.2026