Глава 60

Свічки на важких кованих люстрах освітлювали найвіддаленіші кути зали. Юнак стояв на узвишші, тож кожен міг добре його розгледіти.

— Служитель?! — густі брови Нахе поповзли вгору. Він роздивлявся бренна, наче воїн — дивовижну зброю. — Хіба останнього не вбила отрута Нерейда?

— Так, Еленділь загинув, — Алій кивнув, і в його хвилястому волоссі засвітилися відблиски заграви. — Але тепер Схід має Лоріеля, і  сила його велика!

— Хай я власною шапкою вдавлюся! — не втерпів хтось.

Пирснули дівчата, збентежені безглуздим вигуком. Їхній сміх розсипався кришталем, розбавляючи напругу юною безтурботністю. Слідом залу заповнив гул чоловічих голосів. Він зростав і ширився — здавалося, ця міць ось- ось вирве з каменю ґрати й вихлюпнеться у весняний вечір.

Дивуватися було чому. Служитель народжувався лише раз на сто кіл. Він володів рідкісним Даром — зв’язувати будь-яке зло, яким би могутнім воно не було. Знайти такого воїна у темні часи здавалося дивом. Неймовірним дивом.

«Ха, а хлопчина виявився зовсім не простим», — Хаук усміхнувся й відкинувся на спинку різьбленого трону. Чуття його знову не підвело. Він спостерігав, як гість іде до їхнього столу: за юнацькою нескладністю ховалася грація дикої кішки.

— Вітаю тебе, Яструбе, великий владико і воїне! — Лоріель низько вклонився, по плечах ковзнули нерівні пасма.

Голос звучав владно. Прямий і проникливий погляд пронизував наскрізь — так дивляться старці, а не підлітки. Так вміла дивитися лише Вахі.

«Ясновидець», — збагнув Хаук.

— Північ у боргу перед тобою, Служителю Великого, — король вклонився, вітаючи бренна як рівного. — Кожен Інший вважатиме за честь потиснути тобі руку. Наш дім — і твій дім.

— Я вдячний тобі за теплі слова і приймаю запрошення, — Лоріель притиснув долоню до грудей.

Він підійшов до Алії та опустився на коліно біля її ніг.

— Щасливий бачити тебе живою і здоровою, моя пані, — тонкі, як у менестреля, пальці підібрали краї подолу її сукні. Юнак схилився, залишивши поцілунок на гладенькому шовку.

— І я рада знайомству, — Алія торкнулася його плеча, спонукаючи підвестися, проте Лоріель не поспішав. Синій погляд застиг на її животі, юнак подався ближче й зашепотів:

— Злиття прадавньої крові... Два життя, дві душі... Дари Обох у кожному. Діти будуть сильнішими й за батька, і за матір. Народиться Великий Король, він об’єднає всі Континенти. Не буде рівних йому ні в силі, ні в мудрості. Його чекає особлива доля.

Пророцтво призначалося Алії, але Хаук чув усе. Його здогадка підтвердилася — Лоріель бачив майбутнє.

— Я збережу твої слова в серці, — усміхнулася Алія.

Хаук перехопив погляд дружини — бурштинові очі іскрилися, вона була схвильована, але щаслива. Він простягнув руку, і маленька долоня слухняно лягла у велику й сильну.

— Твої заслуги перед нашим народом неможливо зміряти, Лоріелю, — голос короля заповнив увесь простір. — Назви будь-яке бажання, і я виконаю його.

— Дякую, господарю, але я не шукаю дарів. Шматок хліба та чиста сорочка — ось все, що мені потрібно, — юнак підняв на нього світлий погляд. — Прошу лише про одну милість.

— Усе, що в моїх силах, — кивнув Хаук, у лазурових очах спалахнув допитливий вогник. Служитель залишався для нього загадкою.

— Дозволь мені залишитися в Трофасті.

— Я вже казав: наш дім — твій. Але... — Хаук трохи спохмурнів, — невже ти готовий полишити Схід?

— Моє місце тепер тут, поруч із твоїми дітьми. Їм знадобиться наставник і вчитель.

— З великою радістю, Лоріелю! Однак, — він перевів погляд на Алія, — що скаже мій родич? Чи готовий Схід віддати свого Служителя?

— Лоріель вільний сам обирати собі шлях, — голос Алія звучав зі спокійною мудрістю, яка приходить після довгих випробувань і болю. — Якщо він прийняв це рішення, значить, така воля Великого. Не мені вказувати Служителеві.

— Та ти сповнений несподіванок, малий! — гмикнув Лейр.

Він по-дружньому ляснув бренна по плечу, коли той повернувся на своє місце за столом. Скромник без сумніву припав вахнутові до душі. Лоріель ніяково  усміхнувся, але одразу скривився: рука в Іншого була важкою, наче ковальський молот.

Шум у залі вщух. Північани з нетерпінням чекали на розповідь Алія, і король не став випробовувати їх очікуванням. Він обвів присутніх важким поглядом, і в тиші, що запала, його голос пролунав немов удар дзвона:

— Отже, Нерейд захопив наші землі. Арканар, серце Сходу і колиска королів, став лігвом нечестивців. Рештки великого народу перетворилися на рабів, а ті, кому пощастило більше — втекли. Мене чекала доля злиденного мандрівника: замість палацу — холодні печери, замість королівських трапез — коріння та сніг. Я напевно загинув би, якби не найкращий друг батька — Арнак. Він замінив мені його, став вірним товаришем і наставником. Я навчився не дихати, коли поруч нишпорили шукачі темних, і у свої чотирнадцять уже вмів нападати першим. На бреннів оголосили полювання, за кожну душу призначили нагороду золотом. Щоб вижити, доводилося приховувати власну сутність. Допомагала настоянка зоряного моху — огидне пійло, все одно що троля поцілувати, — але вона змінювала колір очей та волосся, і якийсь час можна було жити спокійно. У двадцять років я став чоловіком, готовим до боротьби. Я знав, де ворог слабкий, як він мислить. Я діяв блискавично, вбивав швидко; сейдкони прозвали мене Привидом. З часом навколо мене зібралися вірні люди, і їх ставало дедалі більше. Ми палили фортеці південців, знищували сховища зброї, позбавляли їх запасів води та їжі. Здавалося, ще трохи — і з усім буде покінчено. Але я жорстоко помилився: гинули лише воїни Нерейда, а його магам не шкодили ні мечі, ні стихії. Війна затягнулася на роки, перетворившись на виснажливий танець смерті. Мовби мало було всіх бід, прийшла нова, невиправна.

Король видихнув, дозволяючи серцю зануритися в гіркий вир пам’яті. Один лиховісний день розбив його життя на «до» та «після».