Глава 59

Таке підношення не на подарунок схоже було, а на безчестя. Алія поглянула на чоловіка і закусила губу: з обличчя Хаука зникла усмішка, вичікувальний погляд спалахнув зимовою блакиттю.

- Не вважай вміст скрині за навмисну образу, Дикий Яструб, дозволь усе розтлумачити, - господар  Сходу стиснув могутнє плече Іншого, без слів кажучи: ми з тобою на одному боці.

Хаук стримано кивнув. Алій повернувся до північників, що застигли в очікуванні і підвищив голос так, щоб його могли чути всі.

- Люди, ми привезли вам добру звістку - нині ваша земля вільна! Час Довгих Ночей минув! Відтепер чисті сніги Півночі не спаплюжать мерзенні тварюки! Не буде більше литися кров Інших!

Звідусіль почувся сторожкий шепіт: трофастці  переглядалися, на суворих обличчях читався подив, а в очах застигло питання - що означають слова можновладного чужоземця? Лише стара Вахі задоволено посміхалася, постукуючи кривою ковінькою об кам'янистий берег.

- Не мені розповідати вам, що гарти - породження пекла, виплід темного чаклунства, - голос Алія розірвав повітря, що стало густим від оточуючої напруги. - Але тепер чари зруйновано, немає більше прокляття, тому що той, хто створив гартів, ворожбит Веємарх мертвий! У цій скринці його голова на підтвердження того, що слова мої істина і немає в них брехні.

Ошелешений гомін понісся берегом, швидкий і різкий мов північна хуртовина, він ріс і посилювався, перетворюючись на громовий гуркіт. Та варто було Яструбу підняти руку, як округу негайно накрила безмовність. Тишу порушував лише шум хвиль, що без перепочинку вгризалися у прибережні скелі.

- Морхові тельбухи, - крізь зуби вилаявся Лейр, він дивився на скриню не приховуючи відрази, - тепер  без цієї смердючої ріпи ми граючись перегриземо горлянки південному покидьку та його собакам.

- Без сумніву, але у тому вже немає потреби, - Алій похитав головою пильно роздивляючись Першого  Вахнута, - південної армії більше не існує, а Нерейд мертвий, як і його волхв.

Довгі пальці бренна ворухнулися і ненаситне полум'я враз проковтнуло скриню, на берег обсипалася лише жалюгідна жменька попелу; вітер - нишпорка підхопив його, потягав у Інших під ногами немов  цуценя ганчірку й розмашисто змів у море.

- Жив, як пес і загинув, мов собака, - король з огидою обтрусив руки.

- Що ж, допомога прийшла звідки її не чекали... - по-старечому неквапом до Алія підійшов Нахе. - Свобода... Так, безумовно кращого подарунка для Півночі не було і не буде.

Старець схилився у поклоні перед королем, довга борода торкнулася подолу білої сорочки.

- Нехай обдарує тебе Великий своїми милостями, владико, за твоє благородство й сміливість!

- Дякую на доброму слові, - погляд Алія, живий та розумний зупинився на найдавнішому зі Старійшин.

- Багато кіл ми шукали Веємарха, щоб судити його за законами Півночі, але всі наші зусилля були  марними: кращі розвідники не поверталися, а зло примножувалося. Міктлан добре ховав свого раба, втім, як і Нерейд. Зроби нам милість, пане, і розкажи, як вдалося вам покінчити зі злочестивим, адже сила його була воістину могутньою.

- Це довга історія, мудрець ...

- І ми з великим бажанням вислухаємо її за святковою трапезою, - Хаук потиснув руку нового союзника й родича і чоловіки обійнялися немов давні друзі. - Ви подолали довгий шлях і потребуєте відпочинку. Прошу, розділіть із нами сьогоднішню радість і чашу єднання.

Бурхливі вигуки та гучні оплески супроводили слова короля.

*

Коли господарі й гості були ситі, а хмільна чаша не раз обійшла навантажені вишуканими стравами столи, коли солодкоголосі барди проспівали всі балади, а ноги найзапекліших танцюристів у знемозі підгиналися, Хаук відставив свій келих і підвівся. Сотні голів - світлокосих і вогняних - одразу повернулися до високого статного ватажка, всі голоси миттю змовкли, було чути лише м'який шурхіт вогню у настінних смолоскипах та потріскування свічок у канделябрах.

- Довгих двадцять п'ять кіл наш народ бився за право жити, за можливість залишатися вільними. І ось нарешті такий день настав - Велика Північ вільна! Ця подія більше за радість і вище найурочистішого  свята, це щастя жити на своїй землі без втрат і смерті, без тривоги за майбутнє дітей. За це право віддали своє життя сотні тисяч наших братів. Найкращі з нас. На жаль вони не повернуться, щоб дожити щасливі роки зі своїми сім'ями, не піднімуть з нами хмільні келихи і не заспівають переможні віси. Рідних неможливо повернути, але ніхто з нас ніколи їх не забуде. Добрий слід тих, хто пішов за межу, закарбувався на кожному метрі нашої землі. Дикий рев моря пам'ятає їхні голоси, тепле роздолля полів зберігає їхнє дихання, сніги Півночі знають їхні кроки. Усе, що ми маємо зараз, це завдяки їхній відданості та самопожертві. Вони завжди житимуть тут, - король притиснув долоню до могутніх грудей, - у серці кожного північника, у наших спогадах, у пульсації крові по венах. І нехай зжере мене троль, якщо я помиляюся.

Так любив казать Олаф. Спогад про друга зігрів серце Хаука, з його обличчя зникла темна тінь, розгладилася гірка складка між бровами.

- Пам'ять не пісок, її хвилею не змити, - Яструб дивився на свій народ і очі його світилися блакитним фосфором. - Слава полеглих сяє яскраво як зірки на нашому високому небі. Так було і так буде. Еа!  Хольгет!

- Еа! Хольгет!!!Еа! Хольгет!!!* - вигукнули у відповідь Інші.

Від гомону сотень потужних горлянок брязнув та задзвенів срібний посуд на столах, молодій королеві  здалося, що здригнулися навіть велетенські стіни замку.

- Дорогий родичу, - Яструб повернувся до тестя, що сидів поруч, - зараз кожен з нас жадає почути твою історію; прошу, вияви таку милість.

Настала черга підвестися поважному гостю. Чоловік трохи помовчав, можливо він збирався з думками або ж зволікав розповідати те, що волів би ніколи не згадувати, але про що неможливо забути; бурштинові очі неспішно ковзнули залом, але погляд був вже відчужений і занурений у минуле.

- Усе сталося коли я був ще безвусим юнаком, - почав Алій. - Мій батько, владика Сингефар, правив мудро, народ жив у мирі й достатку. Біда прийшла мов злодій, раптово, звідки її не чекали. Нерейд, який повсякчас видавав себе за доброго сусіда, потай готувався до війни.Йому здавалося недостатнім  володіти Прекрасним Півднем, він одержимо жадав влади і вирішив продавити під свій чобіт усі Континенти. Шакал роками виношував свій мерзенний план немов хворий пухлину і з часом йому вдалося зібрати величезне військо. Першим під удар потрапив Червоний Захід, але в король Ірмо  немав достатньо сильної армії, щоб протистояти південній чумі. Він змушений був укласти договір, без бою підкорившись пануванню Півдня. А Нерейд рушив на Схід.

Алій відкинув з чола пасмо вогняного волосся і продовжив.