Глава 53

На смертний бій ішло три сотні, 
З трьохсот — вціліло сім.."

"Бій під Крутами"

(обережно, важка глава)

Багряні гори почорніли від тварюк, що вщент заполонили їх, темрява вже не здавалася порожньою, вона мерехтіла вогнями десятків тисяч кривавих очей і стала моторошною до нудоти.

- Як таке можливо? Їх як піску морського, - обличчя Каї зробилося білим як сніг.

- Вахі попереджала нас, - Візфолл подивився на доньку.

Кая з роздратуванням зітхнула, непохитна віра батька в передвістя Вахі завжди викликала в ній легке презирство. Так, звісно, стара завжди попереджала їх про будь-яку небезпеку. Але... слухати якусь лісову відьму? Кая не виносила стару, та завжди дивилася на неї із жалістю та співчуттям. На неї, спадкоємицю, жінку-воїна! Таке приниження вона не вибачала, нікому. Однак тепер Кая розуміла, що жорстоко прорахувалася, піднімаючи на сміх передбачення провидиці. Вони всі тут сьогодні поляжуть. Ні, войовниця не шкодувала, що більше ніколи не побачить доньку, все її єство бунтувало лише проти того, що їхня з Хауком історія закінчиться тут, у цій похмурій Ущелині. Король, який спостерігав за дочкою, мовчки стиснув її плече, приходить час, коли слова більше не мають сенсу. Кая зціпила зуби й видихнула коротко, судомно. Вона невідривно дивилася на чоловіка, наче хотіла почерпнути від нього сили й мужності, погляд ковзнув непокірними кучерями, замилувався холодним блиском блакитних очей, торкнувся чітко окреслених красивих губ. Вона жадібно вбирала в себе його образ, хотіла запам'ятати кожну рисочку, кожен рух. Ось Хаук потягнувся до піхов, неспішно вийняв довгий із широким лезом меч, упер вістря в мерзлу землю і, схрестивши долоні на руків'і, вичікувально завмер. Кая захопилася цим крижаним спокоєм, витримці вахнута могли позаздрити навіть байдужі, безпристрасні гори. Нічого не здригнулося в мужньому обличчі навіть тоді, коли зірвався зі скель чорний триголовий потік і кинувся донизу, нетерпляче чмакаючи та скиглячи.

Руки Алії торкнулися теплі сильні пальці. Дівчина повернулася і натрапила на зелений погляд. Інг ... Він стояв зовсім близько.

- Бережи себе, а я буду поруч, щоб захистити, - беззвучно прошепотіли його вуста.

- Не геройствуй без ладу, - Алія суворо поглянула на того, кого вважала названим братом.

Міцний і високий як сам Яструб Рогаланд затрубив у ріг, пронизливий звук полетів крилатим птахом на багато миль уперед сповіщаючи Трофаст, що ворог прийшов і бій почався. Відповіддю був віддалений дзвін і продовженням йому пронизливе довге виття: срібні зграї виводили свою вічну пісню. Жук завив відгукуючись на вовчу журбу, вовкогарт вичікувально припав до землі, різноколірні очі роз'їдали ніч диким вогнем і чорна шерсть на загривку стала дибки.

- Буде гаряче,братці, але я збираюся дорого продати своє життя, - Олаф перехопив меч і міцніше стиснув його в широкій долоні.

- А як же дружина і отара діточок, Здорованю? - Лейр дістав з-за плеча лук із подвійною тятивою.

- Схоже, в наступному житті, - вишкірився Олаф, він кинув презирливий погляд з під кущистих брів на гартів, які все прибували у прибували, мов ріка, що немала початку й кінця. - Чуєш, базікало, якось заспіваєш про мене теплого літнього дня за великим кухлем хмелю, га?

- Чому ж не заспівати? - широко посміхнувся лучник і наклав на тятиву відразу кілька стріл. - Ти славний воїн, Олафе.

- Пам'ятай про що я тобі казав, - стурбована, Алія не помітила, як поруч опинився Хаук, він обхопив її долоні і затримав у своїх.

- Я все пам'ятаю, Хаук.

Їхні очі зустрілися, склеїлися, встигнувши за мить сказати одне одному нескінченно багато.

- Алія, за моєю командою.

 І Яструб приєднався до решти, він знову став тим жорстким вахнутом, який полонив її на південних берегах. Захисники тінями  кружляли поруч, стискаючи у сильних руках свою зброю. Інші миттю перекинулися на свою другу іпостась, людська суть поступилася місцем звіриній. Алію давно не лякав їх вигляд, навпаки. вона захоплювалась ними. Інші були дивовижними створіннями й вони визнали її своєю, бренна стала частиною цього народу, Північ була її домівкою.

Чорні ріки полилися на плато. Кожен інстинкт Інших зараз працював на межі, це були хижаки, які готувалися до стрибка. Низький грізний рик завібрував у повітрі й кинувся вперед, б'ючи по чутливому слуху гартів, змушуючи їх відчути тремтіння - північники були серйозними ворогами, на яких доводилося зважати. П'ятнадцять пар очей дивилися на тварюк, що, наче безмежне море, заповнювали собою всі скелі й черево ущелини та прагнули до жменьки людей. Живі відчували холодний сморід смерті, вона посміхалася, смакуючи багатий урожай. Вони знали що цей бій стане для них останнім. Сили були занадто нерівні, і серце Алії несамовито калатало об ребра. Кров закипала, клекотіла лавою і несамовито мчала по венах. Усередині ріс. підіймався та  прагнув на волю ненажерливий вулкан.Тіло дрібно тремтіло, Алія опустила очі - долоні палахкотіли. Вона стиснула пальці в кулак - не можна, треба дочекатися наказу Хаука.

Гарти тепер мчали по плато.

- Чекати! - звелів Яструб.

Темне живе море швидко наближалося, рівнина заповнилася моторошними виродками. Вони близько, ще трохи, зовсім трохи... Чоло дівчини вкрилося дрібним потом, тепер вона вся з голови до ніг палала яскравим факелом. Дар розривав її зсередини.

- Ось тепер! - почувся твердий рішучий наказ Яструба. - Давай, Аліє! Давай!

Вона підняла обличчя до темного неба, зробила глибокий вдих, наповнюючи легені повітрям, і з криком полегшення різко викинула руки в сторони. Ущелиною пронісся потужний гул, щільне повітря здригнулося. Перша хвиля гартів зупинилася як укопана, відчувши недобре, але наступна за нею накрила тварюк собою, мнучи й топчучи на смерть. З долонь бренни з шипінням і тріском немов магма з кратера забили потоки полум'я. Страшний за люттю шквал кинувся вперед. Пекучі річки жадібно ковтали на своєму шляху все: і живе, і мертве, без розбору, вони нестримно неслися не залишаючи після себе навіть попелу, поки не штовхнули скелі. Ударна хвиля розкидала Інших як пушинки. Гори здригнулися, застогнали, простір розрізав різкий скрегіт і шум - це деренчали й тряслися гори. Ущелину заповнив несамовитий вереск і гарти пустилися навтьоки, але було надто пізно. «Уххххх» - з важким хрипом, мов зі стогоном просіла східна, а за нею й західна скеля, наче велетні скошені невидимим мечем. Кам'яні брили стрімко валилися, здіймаючи в повітря стовпи пилу й дрібної крихти, ховаючи під собою чорні полчища й перетворюючи їх на безформне місиво. Залишки гір забарвилися червоним, сморід крові, горілого м'яса і кісток забивав подих, але тиша, що панувала тепер, здалася усім солодкою.