Глава 19. Якби я була…

Здавалося, що день тривав вічність. Міора особливо звірствувала наді мною під час етикету. «Ви не обійдетеся одним кніксеном, джайла!», — кричала вона, вимагаючи від мене сісти в глибокий реверанс. А я що? Для мене й легкий кивок із присіданням — уже велика честь, надана співрозмовнику. Підмітати підлогу колінами не збираюся.

«Якщо ви хочете стати гральтою, то проявіть трохи старанності!», — продовжувала міора, а я, зціпивши зуби, повторювала поклони ввічливості. Вона мала рацію, ось тільки імператрицею я себе не відчувала. Імператриць не крадуть серед білого дня, не тримають у дивних кімнатах і не обливають кавою.

Щодо останнього інциденту міора намагалася поговорити зі мною, але я відмовлялася. І без міори знала результат — імператор дізнався, хто був відповідальний за цю витівку, але через її «чудових чистокровних батьків» максимум зміг пальчиком погрозити. Юці це тільки на радість — зайвий привід поговорити з імператором. Оченятами своїми огидно великими подивиться, коров’ячими віями поморгає і надує пухкі губки. Залишалося сподіватися, що самому гралту ця перспектива подобається не більше за мене.

Під час другої лекції я все ж потрапила на основи магічних мистецтв, але ми просто записували заклинання, якими потім зможемо скористатися, коли наші сили прокинуться.

— А яка сила у вас, професоре? — Спробувала хоч трохи розбавити теоретичну частину я запитанням.

Міор Борль підняв руку і з-під його мантії вилетіли птахи, які влаштували справжній ураган у нашій кімнаті. Я роздивлялася різнокольорові крила, які то тут, то там миготіли, аж поки професор не грюкнув у долоні, і птахи розчинилися в повітрі.

— Вода і вогонь, — усміхнувся міор, — які для мене перетворилися не на пару, а на спотворення світла. Це ілюзія, джайла Астрід.

Я була в повному захваті — професор міг створити що завгодно, за правильних умов. Які ж приголомшливі театри, мабуть, у Жорзесі, де в тебе немає обмежень фізики. Я мрійливо зітхнула, не забуваючи записувати всі нові формули, до яких повернувся професор.

Найочікуванішою подією сьогоднішнього дня стали танці, що їх проводив міор Солдо — епатажний чоловік спортивної статури і з такою гнучкістю, якій позаздрила б найпрофесійніша танцівниця. Утім, його зовнішність — м’яка й податлива — була прямою протилежністю його характеру. Він змушував нас бігати, розминатися, розганяти «зайві кілограмчики!».

— Міор Солдо, після 25 у тілах уже не кілограмчики, — саркастично зауважила я, — там уже взагалі непристойні слова якісь.

— Е, яка балакуча, — грюкнув у долоні чоловік, — тоді ще три кола пробіжиш, раз енергії багато.

Поки ми бігали, він повторював танцювальні рухи чи то для найближчого виступу, чи то для самовираження — але я дуже сподівалася, що ми ці дивні танці повторювати не будемо.

Зал вітальні мав такий вигляд, ніби тут нічого не відбувалося. Ще вчора урок скасували, бо Шерідани рознесли тут усе, а сьогодні — краса, свіжий ремонт. Світлі стіни, яскраве освітлення, незмінна сцена біля дверей, що ведуть на нижній рівень. Єдине, що видавало вчорашню бійку — брак дзеркал.

— А тепер, джайли, — коли ми остаточно видихнулися, сповістив міор Солдо, — станьте рівно, до вас прийдуть партнери.

Дівчата підбадьорилися, готові зустріти нових чоловіків Жорзеса, але на них чекало суворе розчарування — до нас вивели служниць і, кому принципово було побачити чоловіка перед собою, накладали ілюзію.

Юка тут же зажадала, щоб її нещасну служницю перетворили на імператора, а міор Солдо прихильно кивнув. Звичайно, закохана наречена хоче бачити свого нареченого, як інакше? Після цього інші дівчата сильно засумнівалися, чи хочуть просити ілюзію. Марі-П’єр ніяково підняла руку:

— А можна мені фрейка Шерідана?

На неї подивилися з повагою — заради ілюзії танцю з красенем, жертвувала репутацією закоханої в імператора. Але Марі-П’єр це мало цікавило, вона справді хотіла навчитися танцювати, і такий партнер, як Фелікс, підходив їй за зростом.

Я не висовувалася — із задоволенням потанцюю з Еллі. Навіть наперекір моїй тихій поведінці, усі дівчата намагалися «випадково» врізатися в мене, наступити на ногу й щоразу так щиро вибачалися і падали в реверанс, що я ледь не закочувала очі. Скільки це буде ще тривати?!

До кімнати йшли всі втрьох, ледве пересуваючи ноги — я, Марі-П’єр і Еллі. Служниця Марі-П’єр пішла в якихось справах, і дівчина попросилася посидіти в нас на цей час. Еллі втомлено глянула на мене, а я кивнула — вона наша, своя.

Зайшовши в кімнату, я вирішила їх представити.

— Марі-П’єр, це Еллі. Вона — звичайна дівчина, з нею дуже приємно поспілкуватися, особливо, коли не включає пафосну стерву.

— Я все чую! — Обурилася Еллі. — Приємно познайомитися, джайла Марі-П’єр.

— А ти не будеш падати на підлогу? — Про всяк випадок уточнила дівчина, а ми розреготалися — досвід такий був, тут уже відмовитися не вийде.

Кожен займався тим, чим хотів — Еллі зайняла улюблений диван і гортала «Пліткарку» всупереч моєму оку, що смикалося, Марі-П’єр зручно розляглася на ліжку, гортаючи свої конспекти з лекцій і порівнюючи їх із моїми. Я сиділа на килимі біля стопки книжок і читала щось, що могло б мені допомогти далі. Якщо покину відбір, треба буде якось виживати.