Глава 4. Білявий сніговик

— Як Вас Там? — По складах повторив білявий сніговик, похмуряючись дедалі більше й більше. — Ви — наречена?

— З теми не перескакуйте, так, — нагадала я, остаточно осмілівши, — горить сарай, гори й хата!

Білявий довго задумливо дивився на мене, потім дратівлива зморшка в нього між бровами трохи  розгладилася, і він глянув на хлопчика з підозрою. Промовив:

— Це правда?

Тіму нічого не залишалося, окрім як агресивно замахати головою, показуючи, що звісно, мовляв, наречена тягнулася до знань, як він міг проігнорувати її запит. Цікаво, що буде, якщо нас обох спіймають на брехні? Згадалася висота будинків у цьому місті — шпилі, які торкалися хмар верхівками. Летіти звідти далеко… Красиво…

— Що ж, джайла… — Знову повернувся до мене білявий, піднімаючи брову, — ви так і не представилися.

— Астрід Еванс, — сказала я і простягнула руку, щоби потиснути її крижаному сніговику, але він немов завис, — боже, гора Артур, ви там зовсім примерзли чи що?

Я потягнулася до його білої рукавички, але він відскочив від мене, як від прокаженої — ледь не впав зі сходів. І чого він так боїться, я не заразна. Слуги спокійно поруч із нами ходили, навіть міора не так смикалася від нашої присутності.

Маленький джайл Тім став ледь не білішим за містера льодяника — він активно махав мені головою, щоб я відійшла, а краще втекла, а краще сховалася — у його очах навіть проступили сльози.

Я й далі почувалася впевнено. Мене сюди притягли обманом, накачали пігулками, поселили в умовну в’язницю, тож невеликі пустощі мені дозволені. Тим більше якщо я потенційно — імператриця цієї країни.

Білявий відновив рівновагу, тримаючись від мене за метр чи два, а руки, про всяк випадок, завів за спину. Джайл Тім тихо плакав на місці.

— Джайла Астрід Еванс, — ввічливо відгукнувся крижаний, — я не гора Артур, а Гралт Шерідан. Вам слід звертатися до мене саме так. Уникайте фізичного контакту на майбутнє, будь ласка, це не прийнято на Каросі.

— Під час викрадення нам це якось забули розповісти, — нагадала я.

— Викрадення? — Гралт Шерідан потер втомлено очі, намагаючись зібратися з емоціями. Тільки от не зрозуміла — він потирав їх від злості, роздратування чи сміху. — Яку книжку ви шукали? Ми вас уже добряче затримали, гадаю, ви хотіли б перейти до читання.

Цей момент я випустила з уваги, коли красиво замилювала йому очі. Що я могла б шукати, чого б точно не було в бібліотеці? Я ж, один біс, там не ходила, звідки мені знати це.

— Ну що ви, зовсім не затримали, — усміхнулася я, поки тягнула гуму.

Краєм ока подивилася на Тіма — допомагай, брате по обману! Йому було не дозволено особливо рухатися: міг тільки дивитися в підлогу з опущеними руками. Одним пальчиком він показав коло — кругообіг. Відмінно! Потрібно було придумати, із чим це пов’язано.

Кругообіги, так, — мозок гарячково міркував, — мусони, урагани, воронки. Усе це існувало на Землі, але я не знала, чи могло воно бути тут у Жорзесі. Міора робила якісь дивні заклинання відкриття і левітації. Востаннє я читав про такі в книжках про Гаррі Поттера… Можна спробувати щось звідти.

— Мені потрібна книга про основи… — почала говорити я, уважно стежачи за реакцією Тіма, — магічних… властивостей… — господи, та що це за вир то!

— Магічних властивостей кого? — Уже відкрито посміхався гралт Шерідан.

— Водо, — почала було я, але Тім похитав пальцем — не вода, — у сенсі, про основи магічних властивостей, — вирішила піти ва-банк, — кучерявого плюща.

— Основи магічних властивостей кучерявого плюща? — Гралт Шерідан з посмішкою схрестив руки та сперся на стіну.

Звучало, як маячня божевільного, але в мене не було особливо вибору — тому я впевнено кивнула, боячись подивитися на Тіма. Зрештою, завжди зможу прикинутися блондинкою — і не важливо, що я руда.

— Звідки ж такий інтерес до кучерявого плюща? — Продовжував відверто знущатися гралт Шерідан.

— Тяга до знань завжди була моєю сильною рисою, — з найчеснішими очима збрехала я.

— Що ж, джайла Астрід Еванс, — він посміхнувся і пішов у напрямку вниз — від загальних кімнат, — я принесу вам цю книжку особисто. Сподіваюся, ми зможемо обговорити її за чаєм.

— Зрозуміло, — кивнула я.

Гралт майже спустився, але перед самими дверима обернувся, дивлячись мені в самі очі:

— Буду чекати цього. А ти, — він подивився на джайла Тіма, — вільний, повертайся до роботи.

Переляканий хлопчик кивнув і завмер, чекаючи, поки я пройду назад у загальну кімнату, а гралт — покине коридор. Біля самих дверей він нагнав мене й тихо прошепотів: «Дякую».

Я щиро усміхнулася. Хлопчик був зовсім молодим, підлітком ще. Він точно не заслужив таких слів від цього сухаря! Продовжуючи усміхатися, я зайшла до бібліотеки й оглянула її — невеличка квадратна кімната була вщерть забита книжками різних кольорів. І як я вгадала з тією назвою, якої тут немає — загадка.

Я вже прямувала в бік своїх покоїв, коли зловила поглядом джайла Тіма. Він стояв за прилавком із простягнутою книжкою, чекаючи, коли я візьму її.