Глава 3. Ви що собі дозволяєте?

Низькі хлопчики-службовці повели нас нескінченними коридорами з одного будинку-шпиля в інший. Весь замок мені нагадував павутину або сніжинку. Ми жили в крайніх «ланках» ланцюга. З наших кімнат можна було спуститися сходами в загальні приміщення: вітальні, бібліотеки, їдальні, які були відкриті для нас цілодобово. Нас також попередили, що хлопчики-слуги не мають права розмовляти з нами, ми можемо тільки віддавати їм прості команди на кшталт «їсти» або «книгу», показуючи пальчиком на потрібний предмет.

Марі-П’єр уже полегшало, тому вона йшла сама, але навідріз відмовлялася відпускати мою руку. Селили кожну з нас окремо, хоча відвідувати одна одну нікому не заборонялося, навіть рекомендувалося перший час. Вступна лекція про розташування кімнат закінчилася, щойно ми залишили першу дівчину у своїй кімнаті. На будь-які подальші запитання міора Тосс не відповідала.

Я переживала за Марі-П’єр на випадок, якщо мене поселять раніше за неї. Як вона дійде? Чи зможе дістатися, чи ці байдужі представники місцевого населення, не церемонячись, заблокують її, як є?

— Джайла Астрід, — кивнула міора Тосс, але я заперечно похитала головою.

— Міора Тосс, — ввічливо почала я, — нехай Марі-П’єр живе тут або дозвольте мені хоча б провести її до кімнати. Їй може стати погано, я можу їй допомогти.

— Добре, проведіть, — прихильно відповіла жінка, — проведіть джайлу Марі-П’єр до її кімнати, але назад вам доведеться йти самій. Впораєтеся?

— Звісно, — кивнула я, потім подумавши, додала, — дякую.

Міора якось невиразно фиркнула й повела нас далі. Марі-П’єр вдячно стиснула мою руку й подивилася в самі очі. Бідна дівчинка, зовсім перелякалася. Я обійняла її і допомогла зробити перший крок у бік сходів.

Її поселили через одну кімнату від мене, тож іти довго не довелося — обійшли загальними просторами та і прийшли вже. Переконавшись, що дівчина почувається добре, я вийшла з її кімнати в пошуках потрібного мені коридору.

Йти одразу до себе в кімнату не хотілося — міора попередила, що зараз ми маємо час прийти до тями, а за пів години нас покличуть на вечерю. Тож цілих 30 хвилин я могла досліджувати території. Якщо моя теорія про побудову у вигляді сніжинки або павутиння правильна, то десь у загальному просторі мають бути двері, що ведуть на рівень нижче.

Маленькі хлопчики мені всіляко заважали в моєму розслідуванні. Вони зачиняли двері собою або просто не підпускали мене ближче, дивлячись у підлогу, — інші просто махали, щойно я намагалася пройти або питала, як мені зайти в ті двері. І справді, розмовляти зі мною їм виявилося заборонено — жоден і слова не промовив.

Уже сильно відійшовши від своєї кімнати, я виявила, що в одній із бібліотек не було нікого біля столу, що закриває ті самі заповітні двері. На хвилину мені навіть стало соромно — це виходить, що цьому хлопчикові, який працює в цій бібліотеці, ох як попаде за те, що він не був на робочому місці. Але виживає найсильніший.

Із цією думкою я швидко перетнула кімнату, штовхнула вільні двері й опинилася, як і припускала, у коридорі, що веде на рівень нижче. Але везти мені довго не могло — уже внизу біля сходів якийсь аристократ вичитував слугу. Імовірно, це був саме той слуга, який покинув своє місце в бібліотеці. Підійшовши ближче, я виявила, що це ще й той хлопчик, який підказав фрау Мюллер… у сенсі, міорі Тосс щодо дейтінгового додатку.

— Ви не маєте права залишати робоче місце, джайле Тіме, — серйозним тоном, що не терпить суперечок, говорив аристократ. — Це вкрай непрофесійно з вашого боку. Ви можете втратити роботу. Навіть більше, — від нього просто крижані іскри йшли в цей момент, — я передам скаргу міорі Тосс, щоб вас усунули від роботи з нареченими. Це просто недбалість!

Інстинкти взяли гору швидше, ніж розум і здоровий глузд.

— Ви що собі дозволяєте, містере! — Заявила я, замислившись, що, ймовірно, «містер» йому ні про що не скаже, тому додала. — Або як вас там! Ви чого на хлопчика накинулися?!

Аристократ обернувся і подивився на мене кришталево чистими зеленими очима. У них вирував лід, я буквально бачила, як снігова лавина хлюпається на глибині його очей. Він люто грав жовнаками, намагаючись впоратися зі злістю, яка переповнювала його. Нехай тренує терпіння — це корисно! А то з такою тонкою душевною організацією…

Бліда шкіра й недовге біле волосся доповнювали образ замерзлої крижинки. На чоловікові був світло-сірий сюртук на ґудзиках і світлі штани. Він дивився на мене випробовувально, немов намагався вирішити, чи гідна моя далеко не царська персона його уваги.

— Відпустіть хлопчика, я сказала, — остаточно озвіріла я. — Він нижчий за вас утричі, а ви йому погрожувати смієте!

Тут не лукавила — аристократ був і за мене вищим на три голови, хоча я високим зростом ніколи не вирізнялася. Хлопчик же ледь доходив аристократу до пояса.

— З ким маю честь? — Холодно перепитав він, окидаючи мене детальним поглядом — від голови до ніг.

Думаю, зрозуміти, з ким саме він мав честь було не складно — мій одяг із сучасних бутиків мого світу явно видавав чужоземку. Хлопчик злякано дивився на мене й махав головою так люто, немов моя допомога вже його вбила. Але ж він не порушив правила — не говорив зі мною. А отже, я можу й далі заступатися за нього. Адже, якщо не я, то хто?

— Мене мама вчила не спілкуватися з незнайомцями! — Викрутилася я — не вистачало ще собі потім проблем нажити, якщо цей крижаний тип дізнається моє ім’я.