Глава 2. Дорогі джайли

Наш час

Приходити до тями було важко. Голова боліла не так сильно, але сильно хилило в сон — а тут, як на зло, хтось розумний ходив кімнатою і бив ополоником (хто так робить у наш час?!) по каструлі. Розум почав сумніватися в тому, що відбувається, і я ліниво розплющила очі.

Точно. Мене вкрали, накачали якимись пігулками, а потім красунчик вимкнув мене, як чайник із розетки. Всупереч обставинам, я не була в клітці чи навіть у замкненому приміщенні. Більше кімната була схожа на лікарняну палату — усе біле, ліжка стоять у ряд із невеликими перегородками між ними, а приголомшливий звук виходив від жінки в білому халаті.

— Підйом, дорогі джайли, — кричала вона, змушуючи всіх дівчат невдоволено озиратися.

На сусідніх ліжках я зустріла моїх соратниць по нещастю — праворуч від мене лежала Італія, трохи віддалік — Німеччина і Франція. Австрії в кімнаті не було, але були ті дівчата, яких я ще не знала. Хтось із них уже сидів на ліжку, хтось протирав очі, а деякі намагалися сховатися білими простирадлами, щоб їх не чіпали.

— Я сказала вставати, — голосніше крикнула жінка в білому і притупнула ногою. Дівчата злякано почали рухатися, намагаючись піднятися, але деякі не реагували навіть на загрозливий тон цієї пані.

— «Ліфшортум», — проричала жінка, і всі простирадла підлетіли до стелі.

Тут підстрибнула навіть найсонніша дівчина, включно зі мною. Що це за бісовщина?! З відколи простирадла вміють літати?

— Як це можливо? — Подала голос Італія, але я зрозуміла кожне слово, нібито дівчина вільно володіла данською. Мабуть, та чарівна пігулка діяла досі — хоча розумного пояснення тому, що відбувається, у мене не було.

— Вишикуйтеся в ряд, я все розповім, —  промовила жінка і вийшла в центр кімнати.

Її чорне волосся було зібране в пучок, жодна волосинка не вибивалася з ідеально зібраної зачіски. За всіма законами жанру ця сувора пані, звісно, носила вузькі прямокутні окуляри, постійно підтискала губи, а посмішку на її обличчі бачили, певно, у минулому столітті. Одяг у жінки був відповідний — чорна сукня з ідеально накрохмаленим коміром білого кольору. Ґудзики ховалися під фальшивою тканиною, повністю приховуючи їх від неуважного ока.

Макіяжу в пані не було, але їй і не потрібно було — сині очі, що пронизували наскрізь, привертали до себе увагу. Скільки їй років було? 40? 50? 70? Важко було сказати, настільки по-королівськи вона трималася.

— Мене звати міора Тосс, — почала вона свою промову, коли всі дівчата вишикувалися в один ряд. — Я — наставниця і берегиня імператорського відбору наречених, який проводиться цього року. Ви — щасливі претендентки на руку й серце нашого імператора. — На цьому моменті мені навіть здалося, що вона посміхнулася — не губами, але очима, наче пишається імператором і всім заходом, що відбувається.

— А якщо ми не хочемо? — Вирішила уточнити я.

— Чудове запитання, джайла Астрід, — мене похвалили? — Ви висловили симпатію нашому імператору, обравши його портрет серед інших претендентів.

— Портрет? — Я не розуміла, про що говорила ця «міора Тосс», який ще портрет.

До неї тут же підбіг невеликих розмірів юнак і прошепотів щось на вухо. Хлопець виглядав, як прислуга — весь одяг темний, опущений погляд і акуратна хода. Тільки-но він закінчив щось шепотіти, як одразу ж поклонився і відійшов до дверей. Сказане ним міорі Тосс зовсім не сподобалося — вона стиснула сильніше губи й завела руки за спину, роблячи свою поставу ще прямішою (куди ще!).

— Ви висловили симпатію нашому імператору, — повторила вона, — обравши його профіль у дей-тін-говому додатку. Це був альтернативний свайп.

Дівчата агресивно зашепотілися, ми з Італією переглянулися. Вона ніяково посміхнулася, мовляв, із ким не буває. Я здивовано знизала плечима. Не пам’ятаю ніяких імператорів, але чоловіків було багато.

— Тиша! — Прикрикнула вона, і дівчата замовкли. — За умовами цього контракту ви висловили згоду на участь у відборі наречених.

— Добре, погодьмося з тим, що угоду користувача ніхто не читає, — роздратовано подала голос Італія, — ми можемо вийти з відбору? Що буде за нашу відмову від участі?

— Нічого, ви вільні йти на всі чотири сторони, — прошипіла міора Тосс, — тільки ось куди? «Авроепсіоленап!». — Промовила вона голосніше, і фіранки на вікнах відчинилися, показуючи світ по той бік.

У всій метушні ми якось забули про перше заклинання, коли друге відчинило наші очі остаточно. Ми не у своєму світі. Це був не просто «альтернативний свайп», це було переміщення між… між чим?

Будівлі за вікном виступали високими шпилями посеред червоних пагорбів. Кожен хмарочос був вужчим за попередній. Тоді як у моїй рідній Данії (та й у всіх інших країнах теж) будували прямокутні просторі будинки, тут розширювалися у висоту, а не в ширину. Деякі будинки з’єднувалися сходами й балконами один з одним для швидкого переміщення. Дерева — або щось схоже на них — були то червоними, то коричневими із зеленими плямами. Здалеку картина здавалася гарною — калейдоскоп із різної рослинності та виступаючих сірих шпилів, що торкаються краєчком небес. На ділі нас це лякало.

— Де ми? — Запитала я, дивлячись на явно задоволену міору Тосс.

— Ви у світі Жорзес, континент Кароса, провінція Шалі́. — Вона витримала паузу. — Ви зі світу Землі, континенти, країни та провінції різні.