Пролог

Розплющувати очі не хотілося — голова пульсувала в ділянці правої скроні так сильно, що будь-який рух віддавав диявольським болем. Коли я встигла так вдаритися? Чи напитися? Невже той грубий водій щось зробив зі мною, що я себе так паршиво почуваю? Якщо так, то потрібно терміново вибиратися звідси.

Інстинкт самозбереження додав сил, і я змогла розплющити очі. У повітрі стояв запах паленої гуми — не дивно, що моя голова так розколювалася. Я опинилася на підлозі якоїсь дивної кімнати, вкритої розмальованими килимами. Коли була маленькою, часто розглядала подібні перед сном в обідню пору в бабусі вдома.

Поруч зі мною лежали кілька дівчат — не більше п’яти, ще стільки ж сиділи в протилежному кінці кімнати й перелякано перешіптувалися. Мабуть, усі ми тут сестри за нещастям. Освітлення йшло від невеликих фіолетових кристалів, вмонтованих у стіни по периметру кімнати. Світло від них виходило темно-фіолетове, створюючи похмуру атмосферу.

Я змусила себе сісти й озирнутися детальніше. У невеликому заглибленні біля дверей — тут були двері! — сиділи троє чоловіків і щось гаряче обговорювали. Один із них намагався щось запустити на дивного вигляду апараті, тоді як інший кричав на нього незрозумілою мовою. Третій періодично відкривав апарат знизу, мабуть, намагаючись зробити щось фізично в машині.

— Мені може хтось пояснити, що відбувається?! — З обуренням крикнула я в їхній бік чистою данською. Відповіді не було, вони навіть не звернули уваги. Я повторила запитання англійською, на що один чоловік лише невдоволено цокнув.

— Ти на мене цокаєш?! — Обурено буркнула я, намагаючись встати й підійти до нахаби. Зрозуміло, біль у голові не дав зробити нічого подібного, тож я ганебно поповзла в бік інших дівчат.

Вони дивилися на мене так само, як і до моїх криків — боячись заговорити або дізнатися хоч щось. Утім, може вони не говорять данською?

— З вами все гаразд? — Запитала я англійською і дві дівчини переглянулися. Одна з них кивнула мені й посунулася, щоб я змогла сісти в їхнє коло.

— Франція, — вона показала на себе, а потім представила інших за годинниковою стрілкою, — Німеччина, Італія, Австрія. Ти?

— Данія, — відповіла я. Дівчина не дуже добре говорила англійською, вирваними фразами, але нам вистачало цього, щоб зрозуміти одне одного.

— Загубилися? — Запитала вона не тільки в мене, а й у всіх присутніх. Дівчата невизначено знизали плечима. На відміну від їхньої французької подруги по нещастю, вони балакучими не були.

Агресія в чоловіків досягла апогею — вони почали кричати, лаятися вже всі разом, періодично б’ючи по апарату. Запах гуми або, вочевидь, пластику, виходив від нього. Щойно «інженер», який намагався полагодити машину фізично, відійшов від дверцят, я змогла побачити, що там щосили літають іскри. Не дивно, що запах такий яскравий.

Один із них пригнічено похитав головою і вийшов із кімнати через двері. Ручки на них не було, відчинити їх можна було тільки ззовні після потрійного стукоту і якогось дивного слова, звуки якого я б змогла повторити тільки після кількох уроків із репетитором. І то до кінця не була впевнена в цьому.

Двоє чоловіків спостерігали за нами, але нічого не робили. Я перевірила дівчат, що залишилися лежати — у них був пульс і тепле впевнене дихання. Складалося враження, що вони просто міцно заснули. Снодійне? Прийняла для себе рішення, що не буду пити або їсти, що б мені не запропонували. Я поділилася цією думкою з тими дівчатами, які залишилися бадьорими, — вони кивнули. Втрачати навіть такий примарний контроль над ситуацією не хотілося нікому.

Через кілька годин, утім, спрага почала потроху брати гору. Спека в кімнаті стояла така сама, як на тій площі, де я не так давно — сподіваюся, що не так давно — чекала на таксі.

Чоловіки біля апарата періодично змінювалися, не залишаючи нас одних ні на мить. Поверталися вони куди більш свіжими й задоволеними. Нелюди. Дівчата лягали спати одна на одній, поки інші залишалися на варті.

Я ж не була готова заплющити очі ні на секунду. Усе намагалася розгледіти, що за гладкими дверима, але охоронці зачиняли їх одразу, щойно я встигала глянути хоча б одним оком.

Ще через кілька годин, коли спали вже всі, крім мене, двері відчинили повністю. До кімнати зайшов дуже красивий молодий чоловік, який так сильно нагадував мені когось. У нього було золоте волосся з домішкою рудого відтінку. Якби мене запитали, який вигляд має ідеальний колір, я б не замислюючись назвала цей. Його карі очі видавали смішинку й навіть іскру, притаманну пустотливим і авантюрним натурам.

Одяг чоловіка викликав захоплення: ідеально випрасувана чорна шовкова сорочка, розстебнута трохи більше, ніж дозволяли б пристойності, розкриваючи рослинність на його грудях. Штани вільного крою були заправлені у високі черевики, схожі на ті, які використовують у походах. На плечах у нього виднівся чорний плащ, зав’язаний двома шовковими стрічками в нього на ключицях.

Я дивилася на нього із цікавістю, забувши геть-чисто, що ми тут у заручниках і нас давно не годували й не поїли, до того ж запах усе ще стояв огидний. Чоловік, відчувши мій пильний погляд, обернувся і подивився на мене своїми чарівними очима. Через секунду він здивовано моргнув і розплився в усмішці.

Чоловік підійшов до нашої групи і присів навпочіпки. Догралася, Астрід, молодець! Треба було тобі дивитися так на нього?! Що ближче підходив чоловік, то більше мені здавалося, що я десь його вже бачила.