Ехо біологічного коду

Дисклеймер: Цей текст Є ХУДОЖНІМ твором у жанрі кіберпанк і технотрилер. Усі події, персонажі, технології та дії ВИГАДАНІ. Будь-які згадки про Даркнет, хакерські дії, нанотехнології, імплантати чи інші технічні елементи призначені ВИКЛЮЧНО для створення атмосфери та сюжету. Текст не містить інструкцій щодо вчинення злочинів, зламів, завдання шкоди чи будь-яких незаконних дій. Читачі повинні сприймати все, що відбувається, як фантастику та художній вимисел.

Я почав із найпростішого — зі спостереження. Організм не можна ламати з порога, спочатку його треба зрозуміти. Я підключив м’який інтерфейс, майже непомітний, щоб він просто слухав: як б’ється серце, як змінюється дихання, де спалахує активність у мозку, як тіло реагує на холод і тепло. Система не втручалася — вона вчилася. Підлаштовувалася під тебе, а не навпаки. Поступово я став обережно пробувати далі. Невеликі імпульси, ледь відчутні, допомагали тримати увагу, згладжували провали в пам’яті. Нічого різкого — мозок краще приймає зміни, коли йому не нав’язують чужу волю. Іноді я ловив себе на думці, що він сам тягнеться до нових можливостей, ніби хоче побачити більше, ніж йому дозволено. Потім у роботу вступили наномашини. Вони не вторгалися — вони розселялися, наче природна частина середовища. Стежили за показниками, виправляли збої, доставляли речовини точно туди, де вони були потрібні. Там, де раніше тіло повільно гоїлося, тепер процес ішов майже непомітно — акуратно, без слідів і шрамів. З часом мені стало цікаво, наскільки далеко можна зайти з почуттями. Я почав розширювати звичні межі сприйняття: додавав нові діапазони, нові сигнали. Світло, яке раніше було невидимим, звук за межами слуху, слабкі тактильні відгуки, що приходили ніби нізвідки. Це не перевантажувало — навпаки, світ ставав чіткішим, насиченішим. Я хотів зрозуміти одне:

де проходить межа можливостей мозку — і чи існує вона взагалі.

З того дня я міг вважати експеримент успішним. Імплантати прижилися, система працювала стабільно, а дроп залишався на сервері — без збоїв, без критичних помилок. Я відзначив це механічно й вирішив надалі уважніше стежити за його станом. Він був найзвичайнішим. Кучері, що падали на очі, безформний оверсайз-одяг, тіло без вираженої сили — таке буває в тих, хто заглядає в спортзал час від часу, радше за звичкою, ніж за потребою. Нічого примітного. Саме такі підходять найкраще. Годинник і навушники я зняв і прибрав у кейс — зайві предмети, зайві прив’язки. Хтось назвав би це крадіжкою. Я волів думати інакше. Злодій бере чуже. Я ж просто перерозподіляю ресурси. Оптимізую систему. Його великі зелені очі не відривалися від мене. У них був страх — чистий, тваринний, — але за ним проступало щось іще. Жалість. Він дивився так, ніби розумів: для мене він уже не людина, а процес, набір параметрів, які можна переписати. Цей вираз дратував і водночас підштовхував — як німий докір, який не можна заглушити. Минуло сім днів. Тіло змінилося до невпізнанності. Шкіра стала рівною, без слідів швів і розривів, м’язи відновилися, ніби травм ніколи не існувало. Навіть там, де я чекав побачити рубці, не лишилося нічого. «Код регенерації» спрацював чистіше, ніж у симуляціях. Значно чистіше. Я впіймав себе на тому, що дивлюся на результат довше, ніж потрібно для перевірки. Я повернувся до інтерфейсу й натиснув «Enter» на прозорій клавіатурі, ніби вирізаній зі світла. У темному приміщенні це було єдиним джерелом освітлення. Рядки коду спалахнули червоним — попередження, момент ризику, — але система не видала помилки. Процес продовжився. Саме в такі моменти я розумів, наскільки тонка межа між контролем і катастрофою. Якщо регенерація дала такий результат, логічним було йти далі. Я відзначив у журналі наступний етап — модифіковані очі з нічним режимом. Нехай спочатку пройдуть повний цикл на ньому. Якщо система витримає навантаження і не дасть збоїв, я впроваджу їх собі. Зрештою, найкраще завжди варто тестувати на тому, хто вже став частиною експерименту. Думка про дропа вирвала мене з коду різко, майже болісно. Я кліпнув і повернувся в реальність — туди, де все ще пахло металом і стерильним пластиком. У ту ж мить, щойно колір мого творіння змінився, тіло на столі сіпнулося. Потім ще раз. Дроп вигнувся, ніби його вдарило струмом, і закричав — глухо, надривно, так, що звук різав по нервах. 

— Ні… тільки не зараз, — видихнув я крізь стиснуті зуби.

Тіло на столі смикалося ривками, ніби намагалося вирватися з власних меж. Пальці судомно стискалися, нігті шкрябали по металу, дихання збивалося, переходячи в хрип. Біль накрив його занадто різко — значить, десь я припустив перекос. Якщо система зірветься, він «покине сервер» раніше часу, а це був би провал. Мені ще зарано ставити крапку. Я з ним не закінчив. Я змусив себе відвернутися. Дивитися довше було безглуздо — емоції тільки заважають. Усе вирішується не тут, а в коді. Я повернувся до інтерфейсу. Переливчастий екран розгорнув перед мною тривимірну модель мозку й нервової системи. Вона пульсувала в такт його серцю — жива, вразлива, занадто тонко налаштована для грубих помилок. Сигнальні лінії спалахували тривожними відтінками, накладалися одна на одну, збивалися у вузли. Десь у цьому хаосі й ховалася причина збою. Я швидко пройшовся по файловій системі, відсікаючи все зайве. Логи, службові модулі, оболонки — повз. Мені потрібні були конкретні фрагменти, ті, що безпосередньо втручалися в психіку, торкалися глибинних шарів. Я знайшов їх майже одразу. Звісно, знайшов. Вони були саме там, де я їх залишив. Загальнодоступні сховища я навіть не розглядав. Занадто примітивно. Професор «М» завжди покладався на старі рішення, і це його погубить. Будь-хто, хто володіє достатніми знаннями й терпінням, рано чи пізно обійде такий захист. У мене було інакше. Мій криптографічний протокол, заснований на квантовій криптографії, не просто приховував дані — він робив їх недосяжними. Злам неможливий за визначенням. Будь-яка спроба несанкціонованого доступу запускала ланцюжок, після якого від інформації не залишалося нічого. Ні копій, ні слідів, ні шансів на відновлення. Я перевів погляд з екрана на дропа. Він усе ще стогнав, але рухи стали повільнішими. Добре. Значить, я встиг. Поки система під моїм контролем — він теж. Окрім основного захисту я додав ще один рівень — модуль відстеження. Він фіксував будь-яку спробу доступу, навіть найобережнішу, ту, що зазвичай залишається непоміченою. Інтерфейс я навмисне зробив нестандартним: давньоельфійська мова, мертва мова, яку розуміють лише одиниці. Для більшості це був би безглуздий набір символів. Для мене — прозора, майже рідна структура. Усвідомлення цього викликало тихе задоволення. Усмішка сама розповзлася по обличчю. Руки затремтіли, але не від страху — від перевантаження. Потік енергії пройшов крізь мене, щільний, в’язкий, ніби система вирішила використати не лише процесор, а й моє тіло. Код на екрані заворушився. Рядки вийшли за межі монітора, витекли в повітря, наче живі. Вони обвивали мене, розчинялися в шкірі, вписувалися глибше, ніж я планував. Я спробував заговорити — і одразу зрозумів, що голос змінився. Він став рівним, холодним, з ледь вловимим металевим відлунням.