"Бізнес-леді"

Один учень випускного 11-го класу позичив однокашнику на суботу своє дороге авто. Той в заклад вручив мені банківський акредитив на … 150 тисяч доларів! – Сказав, що меншого нічого не знайшов, і до того, це ж – це лише до неділі. Я спокусилася на свої чесні три тисячі. Та коли батько "юного обдарування" вирішив у суботу закрити свою оборудку, він не знайшов цінного папера. Тут і почалась недільня круговерть, і я посеред неї. 

Бізнесмен в компанії двох "братків" з'явився у нас о восьмій ранку. Те, що я, 15-річна дівчина, почула від розлюченого "родака" водія-невдахи, нагадувало знамените Райкінське: "… В грецькій залі, в грецькій залі…" – як же я, так би мовити, посміла відняти у його дитинки документ на такі гроші?! Дочекавшись кінця сплеску емоцій, я ввічливо запропонувала гостям коняк і каву. Присіла на крайок софи біля "жертви перебудови" і поклала на його широке стегно свій пухленький записник, розкритий на потрібній сторінці. Прокоментувала, що до чого. Гість почервонів (мабуть, від сорому), погортав сторінки і, впевнившись, що має справу з реальним гросбухом і поруч з ним – юна "бізнес-леді", змінив тон. А це вже була інша справа. Це, як стало новомодним казати, - нічого особистого – просто бізнес. Просто. Але згодом стало вочевидь, що не надто… Басс, який спостерігав за всім цим з кутка кімнати, оцінив мізансцену. Ледь не пирснув зі сміху. Він тільки погладжував свою бороду і схвально поглядав на мене.

Гість від кави відмовився, але, щоб показати своє примирення, ковтнув "на коня" коняку, вибачився за непорозуміння, за ранішній візит й пішов з "ескортом" геть.

Наступного дня, у понеділок, винуватець скандалу вручив мені пухкий конверт та прошепотів скоромовкою: "Це від батька". Вигляд він мав мокрої кішки. Мені навіть стало його жалко. Але, побачивши в конверті $4500, я відволіклась, навіть не подякувавши хлопцеві. 

Вручена мені сума підкреслено становила рівно три традиційні банківські відсотки. Це було досить  красномовно: визнана і прийнята до кола.

Ввечері до нас зателефонували. Слухавку підняв Басс. Він уважно слухав, потім промовив: "Добре, згодні на друге. Нехай звертається, пославшись на вас, вона здасть справи" - і поклав слухавку.

Потім все далі сприймалось наче в тумані: колюча борода, вусища насунулися впритул і наче з бочки пролунало: "Це рекет -  ті двоє братки навели. Кажуть: або віддаватимеш їм щоразу 15% зі своїх комісійних, або вони відкупають у тебе справу за тисячу баксів. Ти ж не хочеш стати їхнім довічним "ішачком"? – Чула, - я відмовив".

Мені залишалось тільки хнюпитись.

Минуло багато років по тому. Та ці "перші університети" запам'яталися немов би притча: війти на корабель легко, покидати корабель – сумно.

І з цією думкою наша чарівниця відійшла до сну.