Розділ 3

Двійник запропонував йому активувати свій персональний комп’ютер, поставивши запитання, яке його цікавить. Алекс замислився на мить, а потім спитав:
— Як мені швидко дізнатися про ваше життя на цій планеті? Я не знаю, скільки часу зможу тут перебувати.

Комп’ютер розпізнав його голос — і прямо перед ним засвітився екран.

Алекс не розумів, як тут іде час, наскільки воно синхронізоване з плином часу на його Землі. Він не знав, як довго Гріар зможе підтримувати його в цьому стані усвідомленого сну.
— Так, — подумав він, — краще використати цей час, щоб зануритися в пам’ять двійника.

Екран, здавалося, зчитував його думки. З’явився напис: «Візьми цей шолом і одягни його. Це безпечно.»
Алекс одягнув шолом, і перед ним на екрані почався документальний фільм.

Спочатку він побачив малюків 2–4 років — звичайні діти, які весело гралися на галявині. Ті самі гірки й гойдалки, колоди для балансу — просто жодного пластику, все з дерева, не яскраве. І пісочниця з іграшками. Але найдивовижніше — діти гралися самостійно. Жодного дорослого поруч не було. Ніхто не плакав, не відбирав іграшку в іншого й не нудьгував. Усі були захоплені грою і виглядали щасливими.

Задзвенів дзвіночок — і почала лунати мелодійна дитяча пісенька. Вона повторювалася, і діти почали збирати іграшки в велику коробку, а коли впоралися — побігли в бік, звідки лунав дзвін. Стало видно дівчину років двадцяти п’яти. Вона взяла за руку першого підбіглого малюка, наступний узяв за руку першого — так швидко утворився довгий, строкатий «ручайок».

Дівчина дуже нагадувала Анюту з їхнього чату самотніх сердець.

Малюки вийшли на галявину, де стояв довгий низький стіл, на якому було багато фруктів, овочів та іншої їжі. Діти побігли до жолоба, яким текла проточна вода — помили руки й просто струсили їх, піднявши вгору, не обтяжуючи себе використанням рушників.

Потім кожен підійшов до столу, взяв тарілку, виделку або ложку й за принципом шведського столу вибрав собі їжу. Хтось сів на стільчик, хтось — на довге поліно поруч, інші вмостилися біля столу й з насолодою снідали чи обідали — важко було зрозуміти.

Після їжі діти склали посуд у якусь блискучу шафу, взяли свої стільчики й попрямували до іншого круглого столу. На ньому лежало безліч всілякого приладдя: олівці, фарби, мушлі, шишки, палички, шматочки тканини, клей. Почався урок творчості.

Дівчина розповідала їм казку — і в процесі показувала, як зробити чи намалювати одного з героїв цієї казки, чи дерево, чи корито. Це була казка про дідуся й золоту рибку. Але в них був якийсь особливий Пушкін: бабуся була чудовою, працьовитою старенькою, а дідусь — захисник природи. А вже золота рибка — суперекологічна активістка, яка разом із дідусем і бабусею рятувала рідкісні види риб від кліматичних змін.

Алексу закортіло опинитися в такому дитинстві. Він дивився на екран, відчуваючи теплу хвилю ностальгії та легкої заздрості. Дитинство, яке показував двійник, здавалося ідеальним: вільним, творчим і сповненим турботи про світ.

Цей світ був не просто місцем, де люди зростали, а простором, який із найменших років навчав відповідальності, гармонії та любові до природи.

Алекс усміхнувся, коли почув про «золоту рибку — екологічну активістку».
Усе навколо здавалося настільки утопічним, що виникало відчуття нереальності — але водночас усе це наповнювало його натхненням. Алекс не міг не замислитися: чому на його Землі все пішло інакше? Що саме в історії людства створило таку різницю?