День

Тобі ні для кого

не стати небом,

коли під твоїми ногами

немає землі…

Пронизливий вітер та холод примушують всіх ховатися. В своїх капюшонах, шарфах, за комір куртки, шуби, пальто. Натягнути капелюхи та шапки по самі очі. Швидше пірнути в автівку, автобус, метро, будівлю. Зайвий раз не виходити.

Я теж ховаюся.

Від внутрішнього холоду, від зовнішніх обставин, від незручних питань. Від почуттів. Від емоцій.

Ховаю все в собі. І майже ніколи не випускаю назовні.

Я так звик. Ця звичка вкоренилася й стала невід’ємною частиною мене.

Березень цього року мало чим відрізняється від лютого. Такий самий, як його попередник. Сніжний та морозний.

Зима затягнулася. Про тепло згадується, як про щось далеке та недосяжне.

Тепло далеке та недосяжне зараз зі мною поруч.

Малюк дивиться на мене з-під насуплених брів. Щоки надуті, погляд насторожений. Мою простягнуту долоню ігнорує, ховаючи руки за спину й ближче притискається до Улі. Вона нахиляється до нього та обіймає.

- Він мені не подобається, - шепоче малий їй на вухо.

Дитяча безпосередність…

А він мені – навпаки.

Син схожий на неї. Особливо зараз. Це впадає в око, їх обличчя поряд. Той самий колір очей. І погляд. Пронизливий. Наче пірнає в тебе…

Скільки йому? П’ять? Більше?

Я теж пірнаю. В минуле.

Вже знаю, ця зустріч надовго виб’є мене з колії.

Вона зателефонувала невдовзі після мого весілля.

Те, що вона просила їй віддати, я повернути не міг. Цієї речі в мене вже не було.

Уля сприйняла це спокійно. Звісно, бо телефонувала на прохання своєї мами, а не тому, що знайшла привід.

- Як ти? – я дійсно був готовий до відповіді на це питання? Я ж знав, що вона заховається за формальною фразою й обмежиться кількома словами. Так було й після нашого примирення. Тоді, коли ми були разом. Між нами завжди була стіна, збудована нею. За неї вона мене не впускала.

- Все добре, - я не помилився. – А ти?

- Одружився, - це факт.

- Вітаю…  - таке ж холодне, як і констатація факту. Все одно, впевнений, мені вдалося її здивувати. Їй тоді мене теж. Вдалося. Не тільки здивувати. – Давно?

- Пару тижнів.

- Так, я пам’ятаю, ти казав, що зробити це можеш швидко… - так. Швидко. Навіть дуже… Одразу за нею. – Щасливий?

Наша розмова нагадує мені вікторину, де кожен може взяти кілька секунд, аби продумати відповідь. Над цією мені думати не потрібно.

- Навіть, якщо й ні… я все одно не скажу. Ти ж мене знаєш…

- Дарма…

Витримую паузу, бо вона більше нічого не каже, хоча я чекаю на продовження. Дарма чекаю.

- А ти… щаслива?

- Щаслива. І тобі цього бажаю.

Я теж цього бажаю. Тільки не знаю, як втілити.

Наша наступна зустріч сталася за кілька років.

Уля йшла з чоловіком. Мазнула по мені поглядом й відвернулася.

Як і обіцяла, вона просто пройшла повз.

Десь за півроку ми зустрілися знову. Вона була з Лорою.

Дивному збігу здивувався навіть Сашко, який був тоді зі мною.

Дівчата так захоплено про щось говорили, що не помітили, коли ми підійшли. Відповіли на привітання. Можливо, фактор несподіванки зіграв мені на користь. Скористатися можливістю все одно не вийшло. Уля вперто намагалася мене ігнорувати. Сашкові на його запитання про її життя, коротко відповіла, що все гаразд. Лора теж була небагатослівна. Вони повернулися до своєї розмови, даючи зрозуміти, що наша увага їм заважає. Ледь тримався. Мене дратували її холодність, байдужість й цей ігнор.

- Може досить вдавати, що ми незнайомі? Ми ж можемо спілкуватися?

- Як ти собі це уявляєш? – вона зміряла мене поглядом.

- Познайомиш мене зі своїм чоловіком? – під цим поглядом почувався недоумком, але не зупинявся. Вже не міг. – А я тебе зі своєю дружиною…

- Пропонуєш дружити сім’ями? – коротка посмішка різонула, як лезо.

- Чому ні? – пер далі.

- Тому що не маємо нічого спільного. Бувайте! – викарбувала й розвернулася до мене спиною.

-  Сашко, вам вже час! – Лора втрутилася перш, ніж я знову відкрив рот. Друг, прощаючись, потягнув мене за собою.

Вона така... Завжди була... особливою.

Тільки тоді вона була дівчиною. Зараз перетворилася на жінку. 

Випив… Зустрів спільну знайому й пожалівся, що Уля не хоче мене знати. Почув здивоване: «А що ти хотів?»

Дійсно. Чого я хотів?

Того, чого не мав…

Вона б і цього разу проігнорувала мене, якщо б не син.

Завдяки йому я маю можливість…

Вночі ми сповнені надій. Сподіваємося, що настане ранок. Пітьма розвіється й новий день осяє світлом наше життя. Все проявиться, стане чітким, зрозумілим, а шлях неприхованим й видним. Приходить новий день і ми бачимо куди прийшли.

Куди прийшов я? Я прийшов на зупинку, щоб зустріти її.

Мені хотілося розповісти про свої успіхи. А ще повідомити, що дружина від мене пішла.

Окрім імені, в них не було нічого схожого.

Вони різні, наче ніч та день.

За виключенням мене, ніхто б навіть не подумав їх порівнювати. Тим більше, замінити одну іншою.

Правило заміни тут не діє.

Недарма  Улі приходилося по кілька разів пояснювати мені деякі теми з математики. На відміну від мене, вона її любила. А мені було не до математики, бо я любив її.

А вона вимагала розв’язувати складні рівняння, не добирала слів та часто була відстороненою. Іноді думав, що вона не потребує мене поруч.

Вона вміла обходитися без мене.

Після нашого примирення, жодного разу не говорила, що кохає. Навіть під час нашої близькості. Здавалося, для неї я не був ні бажаним, ні досвідченим, ні достатньо дорослим та зрілим…