РОЗДІЛ 11: МИ ТУТ. ВОНО ТУТ.

ЄВА, ДЕВІД, ДАМІАН

 Після того, як Девід побачив Деллессіара на відеозаписі, лейтенант переглядав його ще кілька разів. Девід намагався розібрати що говорив священник. Не зміг. Занадто погана якість звуку, бонусом ще й під кінець запису почалося дивне рипіння самої камери.

— Без шансу, — він закинув голову назад, прикривши очі, намагаючись обдумати усе. — Стоп!

 Девід знову подивився на монітор, а саме на тривалість відео. Хвилина і дванадцять секунд. Дванадцять секунд.

— Дванадцять. Знову дванадцять, — подумав він. — Це не співпадіння, занадто багато цього числа останнім часом, щоб бути звичайним співпадінням.

— Девіде! — почулося позаду.

 Чоловік налякано озирнувся. Нікого.

— Девіде! — той самий, до болю знайомий, жіночий голос. — Я не тут! Немає часу пояснювати! Єва у небезпеці!

— Стоп, Єво? Це ти? — він згадав голос Єви із альтернативного світу. — Але як я тебе чую?

— Немає часу! Негайно біжи до відділку! Вона скоро буде там. Не можна дозволити Роберту її знайти! Це його… — голос затих.

— Якого… Що це було?! — крутив головою Девід, намагаючись все проаналізувати.

 Якби він почув сторонній голос у голові ще кілька днів тому, то списав би це на стомленість. Проте зараз, переживши стільки всього лише за добу, вирішив прислухатися.

 Перед виходом Девід склав ноутбук, на якому вже зберіг в окрему папку усі файли, назвавши її просто «12». Також зазирнув у свою шафу, де лежав захований невеликий пістолет. Він придбав його ще давно, виключно для самооборони, так і не використавши ні разу.

— Лиш би не знадобився, — пробурмотів поліцейський, кладучи його та один магазин у внутрішні кишені кітеля.

 За лічені хвилини він вже був на автобусній зупинці. Добиратися пішки не було сенсу. Він би не встиг.

 Дочекавшись на майже пустий автобус, Девід сів із самого заду.

 Єва бігла. Бігла так, як ніколи. Ноги підкошувалися від перенапруги, у вухах дзвеніло. Стомлені від сліз сірі очі виблискували на світлі обіднього сонця.

— Мама. Артур, — метушилися думки дівчини. — Це не вони. Вони не були такими. Їх щось змінило…

 Єва пробігла повз парк. В ньому кожна людина займалася своїми справами. Ніхто навіть не здогадувався куди та навіщо біжить ця дивна дівчина. Нікого це не турбувало.

 — Я вже поруч! — крізь зуби прохрипіла Єва, вибігаючи на проїжджу частину.

 Пролунав різкий вереск шин та протяжний звук клаксону. Дівчина подивилася наліво: в кількох сантиметрах від неї загальмувало таксі, ледь не збивши її. З вікна висунувся водій:

— Взагалі хвора?! Ти куди на червоне біжиш?!

 БАМ! Через секунду в задню частину таксі врізався інший автомобіль, водій якого не встиг зреагувати.

— Твою на ліво! — таксист вийшов з автомобіля. — Ти попала, дура!

— А нічого, що я ще тут?! —- із задніх дверей вийшов Даміан, поправляючи свій костюм. — Я за цю поїздку не платитиму!

 Єва швидко дихала. Через неї сталася аварія.

— Та й як не платитимеш? Ми ж майже доїхали! — обурився водій, активно жестикулюючи.

— Сука, ключове слово «майже»! А якби я приказав довго жити зараз? М? Тоді що? — кричав журналіст, проходячи повз Єви.

 Єва одразу його впізнала. Це був той самий відомий журналіст, репортажі якого мама дивилася майже щовечора.

— Відійди, — він штовхнув дівчину плечем та прискореним кропом пішов у бік відділку поліції.

 Єва озирнулася на автомобілі. Водії активно обговорювати хто винний, а хто ні. Єва завмерла.

— Єво, благаю тебе, йди звідси! Йди за Даміаном! — дівчина почула свій голос знову.

 Не довго думаючи, вона прислухалася та пішла за журналістом.

— А ти чого  плентаєшся позаду? — гаркнув Даміан.

— Ви теж йдете до відділку? — тихенько запитала Єва.

 Чоловік нічого не відповів, лише зверхньо провів поглядом дівчину, продовжуючи йти.

— Єво! — крикнув Девід, вибігаючи із автобусу. — Зачекай!

 Дівчина та журналіст озирнулися.

— Девіде? Це Ви? Я

 Він підбіг ближче, оцінюючи поглядом дівчину.

— Слухай, немає часу пояснювати, я…

— Я знаю, — відкинула дівчина. — Я теж Вас шукала.

— Агов! — крикнув таксист. — А поліція буде щось робити?!

 Девід подивився у бік зітнутих автівок. Він усе зрозумів. Не було часу на те, щоб відволікатися на зайві розмови.

— Я вже веду її до відділку! — крикнув він. — Зараз до Вас ще підійдуть!

— О-о-о! — протягнув таксист. — Наша поліція вміє працювати!

 Девід схопив дівчину під руку та прошепотів:

— Підіграй мені.

 Єва угукнула.

— Даміан Жовтокрил? — порівнявшись із журналістом, звернувся до нього Девід.

— Він самий, — не дивлячись у сторону Девіда та Єви, відповів Даміан.

 Девід одразу згадав про ноутбук із потенційним матеріалом для преси, котрий допоможе вивести на чисту воду Роберта. Він не знав, як це правильно подати журналісту, щоб той не подумав, що Девід збожеволів. Він не знав, що кілька хвилин тому пережив Даміан.

— У мене є… — він не встиг договорити.

— Слухай, давай потім. Я зараз маю порозмовляти з твоїм капітаном.

 Девід роззявив рота.

— Навіщо?

— Не твого собачого розуму діло! Займайся своїми прямими обов’язками. Ця дівка уже другий раз у відділку, — він вказав пальцем на Єву. — Чим ви взагалі тут займаєтесь? Один раз хлопця ледь не вбила, цей раз винна у аварії. Може посадите її врешті?

 Всі троє уже були при вході у відділок, де було занадто пусто. Ніхто не надав цьому значення, окрім Єви.

— Не вказуй мені! — відкинув Девід. — Я знаю, що мені робити і як правильно виконувати свою роботу!

 Компанія дійшла до дверей у кабінет Роберта.

— Врешті всі в зборі! — двері раптово відчинилися. Їх відчинив Роберт. Він був готовий.

 Єва здригнулася, побачивши його. Щось всередині на інстинктивному рівні їй підказувало: «біжи, не потрібно тут залишатися». Вона не прислухалася.