РОЗДІЛ 10: ГОЛОС

 ЄВА

 Минуло кілька годин після того, як нас із Артуром відпустили з відділку і я повернулася додому. Після усього цього, на диво, я змогла швидко заснути. Зазвичай я не бачила снів, так само як і цього разу. Хоча, тут як подивитися: я бачила темряву, котра відчувалася об’ємною. Десь у її далині я чула голос. Свій голос.

— Він не справжній! — лунав мій голос десь далеко. — Тебе обманули! Знайди Девіда! Негайно! Єво! Ти мене чуєш?!

— Девіда? — тихо запитала я.

— Девіда Рея, - стихав голос.

— Того лейтенанта? Агов!?

 У відповідь я отримала тишу. Одразу підскочила.

— Це був сон, — прошепотіла я, протираючи заспані очі.

 Поглянула на годинник: я проспала до дванадцятої години дня. Після кількох діб поспіль без нормального сну, це відчувалося немов у казці.

— Доню, ти вже прокинулася? — гукнула мама з кухні.

— Та-а-к! — протягнула я, потягаючись.

 Швидко передягнувшись, я пішла на кухню за покликом мого шлунку.

— Доброго ранку! Уже зголодніла? — посміхнулася мама.

— Трохи є, — я сіла за стіл. — Що на сніданок?

 Вона мовчки, з тією ж посмішкою, дістала з духовки величезний шматок м’яса та почала нарізати його.

— М’ясо? — здивувалася я. — На вечерю жарене м’ясо, на сніданок — печене. Що це сталось, що ти його так полюбила?

— Я ж тобі ще вчора казала — вирішила спробувати, а тепер і перестати не можу. От дурою була, що не їла раніше!

 Я легко посміхнулася та почала їсти. На смак — неймовірне. Проте я досі не могла зрозуміти одного: як людина, яка протягом усього свого життя відрікалася від м’яса, а навіть коли куштувала, то ледь не блювала, змогла його так зненацька полюбити. Я намагалася про це не думати. Ключове слово «намагалася». Думки самі лізли у голову.

 Коли ми закінчили їсти, мама мовчки взяла тарілки та почала їх мити.

— Я піду до кімнати, — сказала я.

 Вона нічого не відповіла.

 Дійшовши до кімнати я дещо зрозуміла. Я поглянула на свої речі, у яких була вчора. Запах. Дивний запах. Немов гниле чи спалене дерево. Від мами я трішки відчувала подібний, але він перебивався запахом свіжоспеченого м’яса.

— Якось… дивно, — замислилась я. — Звідки цей запах?

 Я лише відійшла від постійних думок про смерть Артура, а тепер не можу відійти від думок про цей запах.

 Я взяла телефон та набрала номер Артура.

— Алло! Артур, привіт! — сказала я. — Ти зараз сильно зайнятий?

— Алло! Ні, сонечко, для тебе я завжди знайду вільну хвилинку, — в його голосі було чути посмішку.

— Супер! Я дещо помітила. Дещо дуже дивне.

— І що ж?

— Мама поводиться дивно. Вона почала їсти м’я… — почала я.

— І що дивного у м’ясі? Люди часто змінюють свої смаки, — одразу відповів Артур, немов знав, що саме я хочу сказати.

— Зачекай! Я хотіла ще про дещо сказати. Від неї дивно пахне. І від мого одягу теж. Запах схожий на гниле чи спалене дерево. Це як…

— І що? — знову перебив мене Артур. — Може тобі здається? Ти нещодавно стільки пережила, що не дивно, що може щось здаватися.

— Добре, я розумію, — похиливши голову відповіла я. — І ще знаєш що? Мені вперше за довгий час снився сон!

— Сон? — запитав він серйозним тоном.

— Так! Але він був не як нормальні сни. Він був без нічого. Просто темрява, а в ній мій голос говорив мені, щоб я знайшла отого поліцейського, який нас вчора проводив з відділку.

— Це дурний сон. Забудь його, — наказав Артур. — Мені вже час йти, потім поговоримо.

 В мене відкрився рот від здивування. Мій люблячий хлопець, котрий ніколи не підвищував на мене голос та не говорив грубим тоном, зараз робить все навпаки. Я вже думала класти слухавку, але почула з телефону розмову. Артур був не сам.

— Який ще сон? Якого в біса лейтенанта знайти? — я не знала цей голос.

— Схоже, Єві вдалося достукатися у віконце в цьому світі. Достукалася до самої себе, — монотонно говорив Артур.

— Значить, план міняється. Діємо так, як і мали. Тільки швидше. Не можна дозволити їм зустрітися. Тій дурі теж передай це, — наказав голос. — Артур, ідіот! Ти слухавку не поклав!

 Я здригнулася.

— Єво! Алло! Ти тут? — різко змінивши голос на веселий, покликав мене Артур.

 Я мовчала, боячись зробити зайвий рух.

— Бачиш, вона кудись пішла, не переймайся.

 Після цього пролунали короткі гудки.

 Я видихнула.

— Боже, це вже… це… не нормально, — подумала я. — Девід. Девід Рей. Він щось знає. Інакше б ці двоє нічого б не говорили. Артур… з ним щось не так. Він немов сам не свій після цього всього. І хто взагалі цей другий?

 Я почала вдягатися надвір, паралельно осмислюючи увесь діалог. Я не була впевнена, що усе це не маячня. Але я вірила. Вірила собі.

 Я вийшла з кімнати. Проходячи через кухню ком підійнявся до горла. Мама була на кухні. Із закоченими зіницями догори.

— Я зрозуміла. Прослідкую, — говорила вона.

 Після цих слів її очі знову дивилися нормально. Прямо на мене. Прямо мені в душу. Жодної розгубленості. Лише рішучість.

— Куди ти зібралася?! — гаркнула вона.

 Я відсахнулася та ахнула.

— Я? Е-е-е… я хочу… — розгублено затремтіла я. — Я хочу вийти прогулятися.

— Ти нікуди не йдеш! — відмовила вона, йдучи до мене. — Швидко в кімнату!

— Що? Чому? — мама схопила мене за плече та заштовхала до кімнати.

— Бо я так сказала! Я твоя мати! Слухай та роби, що сказала! — вона гепнула дверима перед моїм носом.

 Мій шок було не описати словами. Я простояла перед дверима кілька хвилин, після чого спробувала відкрити і вийти.

— Я сказала сидіти в кімнаті! — мама була за дверми. Досі.

— Мамо, але чому? Що сталось?

— Замовкни! Сиди, поки я не дозволю вийти!

 У відчаї я сіла на ліжко. Сльози самі полилися із очей. Чому? Як? Що з ними усіма сталося? Що я не так зробила? Я не могла цього зрозуміти, аж раптом у голові знову почула голос. Свій голос.