РОЗДІЛ 9: ХТО ТУТ КЛОУН, А ХТО БЛАЗЕНЬ?

ДАМІАН

 Кабінет психолога. Давно я тут не був, — пробігло у моїй голові.

 М’який колір стін заспокоював, але водночас, немов насильно, змушував тримати себе у руках. М’яке зелене крісло вже нагрілося піді мною. Я методично перебирав пальцями край рукава. Жінка, котра сиділа в такому ж навпроти мене, поправила окуляри та поглянула на мене.

— Даміане, по дзвінку Ви казали, що хочете, щоб я провела сеанс швидко, вірно?

— Так, в мене мало часу, — гуркнув я.

— Гаразд, — вона дістала блокнот з ручкою та поклала їх на коліна. — Вам знову сняться сни із сестрою?

— Не зовсім.

 Жінка перевела погляд на блокнот.

— А що тоді?

— Теж сон. Інший, дивний.

 Її погляд знову був на мені, очікуючи подальших слів.

— Я заснув у таксі. Розплющую очі — я у старому, сказав би навіть у закинутому цирку. Стою на трибунах. Повітря було настільки важким, що просто не передати! Дивлюся на арену цирку — там, спиною до мене, якийсь клоун. Я пішов до нього. Йти було важко. Дуже важко. Спустившись до арени я почув дуже знайому мелодію, яку на той момент не міг згадати, — я подивився у очі психолога. — Це була скрипка. Мелодія, яку часто грала Адалін.

— Он як, — сказала жінка. — Ви згадали мелодію лише коли прокинулись?

— Ні. Я згадав її після другого такого сну.

— Другого?

— Так. Але я ще не закінчив із першим, — я відкинувся назад на спинку крісла, намагаючись розслабитись. — Джерелом мелодії була музична скринька. Я вслуховувався у мелодію, намагався її зрозуміти. Але у сні цього не вийшло. Бо як тільки я почав щось розуміти, на моє плече поклав руку той клоун. Я одразу озирнувся, проте не зміг розгледіти обличчя. Його дотик був настільки… реалістичним. Коли я прокинувся — моє плече немов і далі відчувало, що до нього хтось доторкався.

 Після моїх слів кабінет накрила тиша. Психолог дивилася на мене серйозним, але й водночас розслабленим поглядом.

— Даміане, те, що Ви відчули дотик немов наяву це… — почала жінка.

— Почекайте, я ще розповім про друге видіння і вже тоді можете говорити свою думку, — перебив її я.

 Вона мовчки хитнула головою.

— Другий раз був на роботі. Сидячи у кріслі, я закрив очі руками. В моменті я почув, як хтось, немов із насмішкою, звертається до мене. Я відкрив очі — я не в офісі. Я у цирку. Так, звучить іронічно, — я видавив із себе смішок. — Але це було так. Я сидів у своєму ж кріслі, але у тому цирку з першого сну. Позаду, недалеко від мене стояв той клоун. Спиною. Також я чітко відчував запах… запах гнилого дерева. Це було дуже дивно. Я спочатку і не зрозумів що це сон. Ну не міг я просто взяти і вирубитись за секунду! Я подумав, що це якийсь розіграш. Спробував поговорити із тим клоуном, але він лише насміхався. Раптом я кліпнув і… все стало нормальним. Я чомусь був в метрі від свого столу у офісі. Цирк і клоун зникли, а всі дивилися на мене як на ідіота.

 Закінчивши розповідь я замовк, очікуючи на думку психолога. Вона теж вирішила потягнути паузу.

— Даміане, ці сни — цілком нормальне явище. Таке буває у людей, особливо після психологічних травм. Відчуття дотиків чи запахів — не часта, але теж нормальна річ, — сказала вона, трішки нахилившись у мій бік. — Ви сказали, що не могли б заснути за секунду. Скажу так: ні, могли б. Ви багато працюєте і, судячи по Вашим словам, у не найкращому для Вас колективі. Це дуже втомлює. Тут і випливає ще одна відповідь. Ви заснули і могли ходити уві сні. Це звичайний лунатизм. У Вас було таке раніше?

 Я почухав потилицю.

— Начебто ні.

— Гаразд, — психолог почала щось записувати у блокнот.

 Я протер очі руками та прикрив їх.

 Десь у голові щось почало шарудіти і я почув голос того клоуна зі сну.

— Ох ти що! Які ж ми ніжні, до психолога пішли! ХА-ХА-ХА-ХА-ХА!!!

— Йоб твою… — почав, розплющивши очі.

 Я був у знайомому мені цирку. Знову. У ніс ударив сморід гнилого дерева. Знову. Освітлення цього разу було ще тьмянішим.

— Йоб твою, а не мою, хі-хі-хі-хі! — почувся сміх позаду.

 Я миттєво озирнувся. В кількох метрах від мене стояв знаний мені клоун. На цей раз він стояв до мене обличчям, котре вдалося чітко розгледіти: воно було білим, мов сніг. Воно розтягувалася у довгій та кривій посмішці, через яку важко було не помітити його гострющі зуби. Довшим за посмішку був такий же білий ніс. Серед усієї цієї білявості виділялися пусті чорні очі.

— До речі, сам ти клоун! Я — блазень, — немов прочитавши мої думки сказав він.

 Я відступив крок назад.

— Бідненький, хі-хі-хі, — просміявся він крізь зуби. — Думав, психолог допоможе позбавитися від мене?

 Блазень почав підходити до мене. Повільно, не кваплячись. Немов розтягував кожен крок, насолоджуючись ним. Я відчував кожен цей крок. Буквально відчував на собі. Він робить крок — у моїй голові немов хтось б’є по внутрішній стінці черепу.