РОЗДІЛ 7: А ЩО, ЯК СМЕРТЬ – ІСТОТА? ЧАСТИНА ІІ

ДЕВІД

 Прикріпленим до металевих ланцюгів виявилася моя альтернативна копія. Та, котру я бачив цієї ночі. Та, котра мене врятувала. Він сидів на колінах, руки були вгорі – їх тримали ланцюги. Голова – опущена донизу. Білий бинт на ній виділявся серед його темного волосся.

 Я хотів щось вигукнути – не можу. Спробував зробити крок вперед – не можу. Тіло не слухає. Не можу видати ні звуку, ні зробити кроку.

 Я одразу зрозумів, що це не просто сон. Це той самий світ, де я був. Його видавав характерний запах трухлого дерева.

 Позаду почулися повільні кроки та високий чоловічий голос:

– Хо-хо-хо, Девід–Девід. Знав би ти наскільки я радий тебе бачити!

– Стоп! Це занадто знайомий голос. Це ж не може бути… – подумав я, безуспішно намагаючись обернутись.

 Моя копія підійняла голову, подивившись на особу за мною. У його очах була нелюдська ненависть. Він дриґнув руками. Церквою пролунав лязкіт ланцюгів.

– Спокійно, спокійно, – з чутною посмішкою заспокоював той, що позаду. – Тобі не вибратися. Ти врешті наший.

– Я не якась там річ, щоб бути «вашим», – гаркнув Девід, ще раз здригнувши руками.

 Чоловік за мною зупинився та розреготався:

– Ха! Повір, у цьому світі – ти річ. Ти не особистість. Ти ніхто. Твоє існування – аномалія. Ти не маєш ніякого права на існування.

 Девід натягнув іронічну посмішку:

– Тоді скажи – хто тут ти?

 У відповідь – тиша.

– Які ти маєш гарантії, що він тебе не кине і ти не повториш моєї долі? – запитав Девід.

 Позаду почулися швидкі, агресивні кроки і переді мною з’явився силует. Невисокий, товстий та лисий чоловік у сірому костюмі й в окулярах. У ньому я моментально впізнав Роберта. Мій шок перервали його дії. Роберт, підійшовши до моєї копії, підійняв камінь, розміром як його долоня, з підлоги і ударив ним об голову Девіда. Удар був настільки сильним, що камінь вилетів із руки, упавши на землю та рознісшись відлунням. Девід видав лише короткий стогін. З–під бинту почала литися кров, заливши праву сторону обличчя. Роберт присів поряд, схопивши Девіда за шию:

– Не смій говорити про нього у такому тоні, виродок! Він – той, хто бачить цей світ по–правильному. Він – той, чиї дії я розумію та повністю підтримую. Він – той, хто витягнув мене із діри, дав мені шанс на майбутнє. Він – мій Бог! А такі як ти – звичайні паразити, котрі заважають жити!

– Твоя думка так різко змінилася лише після того, як він тобі дав вибір – подохнути, або служити? – важко дихаючи запитав Девід.

– Коли приходить небезпека — ти або змінюєшся, або здихаєш! – відповів Роберт. – У такі моменти ніхто не думає про добро чи зло! Ніхто не філософствує! У такий момент я зробив єдиний правильний вибір…

– Почав лизати сраку недо-богу? – перебив його Девід.

 Роберт завмер із привідкритим ротом. Вираз обличчя був спокійним. Очі – здивовані. Так і не скажеш, що щойно він ударив Девіда камінцем. Роберт, з тим самим виразом обличчя підійнявся та, не кваплячись, підійшов до камінця. Присів. Взяв його у руку. Певний час він так і сидів, роздивляючись його. Раптом – його голова почала надприродно дриґатися. Очі налилися чимось чорним. Шкіра біля зовнішнього краю ока здригнулася, немовби під нею щось ворухнулося. Від кутика повіки потягнулася ледь помітна полоса, схожа на тріщину. На другому оці так само. Потім, від самого краю його очей, тріщини почали протягатися далі. Основні тріщини розбилася на кілька менших. Минули лічені секунди, як маленькі розломи розповзлися щоками, немов землею, під час землетрусів.

– Що ти собі дозволяєш?! – крикнув Роберт не своїм, майже подвійним голосом.

 Девід не встиг вимовити ні слова, як він підскочив до нього. Різкий удар каменем в область грудей похитнув Девіда. Потім ще один. І ще. І ще. Усі удари були в одне місце. Роберт їх наносив з первісною ненавистю. Після кожного глухого удару чувся хрускіт. Девід почав плювати кров’ю. Роберт, побачивши це, маніакально посміхнувся. Замахнувся рукою із каменем.

– Роберт, негайно припини! – позаду мене, вдалині, почувся низький жіночий голос. Потім – кроки. Швидкі. Рішучі. – Девід потрібен живим. Поки що.

 Роберт покірно поклав камінь на землю. Тріщини на його обличчі почали стиратися у зворотному напрямку. Очі роз’яснилися, набувши свого нормального карого кольору.

– Перепрошую, пані Вемарвіс, – сказав звичайним голосом Роберт.

 У моє поле зору потрапила та жінка. Надзвичайно висока, близько двох метрів заввишки. На її фоні Роберт здавався майже непомітним. Одягнена у сірі, немов кам’яні, обладунки. З ліктів, плечей та шиї стирчали того ж кольору, непропорційно-довгі її тілу, криві шипи. На ліктях були найдовші. Замість волосся – ті самі нерівні шипи різної довжини. Її шкіра була червоною, немов опечена вогнем. Очі світилися яскраво–жовтим кольором.

 Вона підійшла до замученого Девіда, котрий жадібно хапав повітря, паралельно кашляючи кров’ю.

– Ти зламав йому ребра, – спокійним тоном звернулася Вемарвіс.

– Його потрібно було провчити, – відмахнувся Роберт.