РОЗДІЛ 6: А ЩО, ЯК СМЕРТЬ – ІСТОТА? ЧАСТИНА І

ДЕВІД

 Зачіпляючись об гілки та кущі, я біг темною хащею. Листя хльостало по обличчю. Я біг від незрозуміло чого, незрозуміло куди. Навкруги – темрява, позаду – щось, що викликало інстинктивний жах. По відчуттям пройшло вже кілька годин. Дихання збилося, в очах починало темніти, у грудях пекло. Раптом я зачепився об камінь. Різко впавши, я покотився по сухій та холодній землі. Спробував встати, спершись на лікті – впав. Сил немає. Мене нудило, я задихався, голова крутилася від перенавантаження. Подивився назад – у пітьмі лісу щось наближалося. Щось, що я не міг розгледіти. В очах починало темніти.

– Вставай, – протягнувся хриплячий голос. – Вставай!

 Я спробував. Безуспішно.

– Агов, підйом! – наказав жіночий голос, після чого я відчув легенький ляпас по щоці.

 Я підскочив.

– Ой! – зойкнула Марія. – По-перше, не лякай так, а по-друге, харе спати на робочому місці, ха–ха!

 Покрутивши головою я озирнувся довкола. Кімната спостереження. Тут я і вирубився. Поглянув на Марію, позіхаючи:

– А що це ти так рано сьогодні?

– Рано? Уже обід якщо що. Я тебе всюди шукала, дзвонила… Вирішила перевірити чи документацію у кімнаті спостереження не забула, а тут ти.

– Ти мені дзвонила? – я кинув оком на розбитий телефон. – В мене він розрядився.

– Ага, а зарядка для слабаків? – посміхнулася Марія, тикнувши пальцем на розетку, в якій стирчала моя зарядка. – Але взагалі добре, що ти хоч трішки поспав, бо на тебе уже дивитись було боляче.

 Я кивнув, протираючи очі.

 Марія почала переривати шухляди, шукаючи якісь документи. Я, в свою чергу, продовжував сидіти на місці, намагаючись прийти до тями. Із голови не вилазили нічні події та сон. Здавалося б – можна це все спихнути на нього. Але як я тоді опинився серед ночі у парку? Як я розбив телефон? Куди зникли кулі від мого пістолету? Як я міг усе настільки детально бачити, чути та відчувати? Я вже відкинув теорію про сон. Не може це бути ним.

– Про що задумався? – запитала Марія.

– Е-е-е, – замислився я. – Про сон.

– О! А що за сон? Бо мені нічого вже сто років не снилося, аж цікаво що в тебе там!

– Та так… Дурниці.

– Та розказуй, – настоювала жінка. – Мені ж цікаво!

– Я був у нашому відділку. Тільки у якомусь іншому: все було старе, занедбане. Місцями були залишки людських тіл. Побродивши по відділку я натрапив на страшну потвору, яка за мною гналася і ледь не спіймала. Мене врятували двоє людей. Потім мені наснилось щось друге. Я біг по темному лісі. Біг сам не знаю від чого чи від кого. У результаті я спіткнувся і впав. Те, що мене переслідувало сказало мені встати. А потім ти мене розбудила.

– Вау, – Марія стояла роззявивши рота. – Я теж хочу щоб мені таке снилося!

– Якби ж це був просто сон… – подумав про себе я.

 Мою думку перебило падіння папок з шухляди.

– Бляха! – вигукнула Марія, нахиляючись. – Девід, допоможи–но мені занести це все добро до архіву.

 Я мовчки взяв купу папок у руки та попрямував за Марією.

– Зараз це занесеш та й можеш йти додому. Я не монстр, щоб мучити тебе після нічної зміни, – сказала вона, не обертаючись.

 Ми вийшли із кімнати. Відділок жив своїм життям: хтось сидів та виписував протоколи, хтось комусь дзвонив, хтось пив каву, а хтось біг коридором невідомо куди. Хтось із нами вітався, хтось навіть оком не кинув.

 Підійшовши до дверей архіву Марія смикнула за ручку:

– Ну ви серйозно? – обурено запитала вона.

– Що там? – запитав я.

– Двері зачинені! – продовжувала обурюватись жінка. – Кому треба цей архів, що його постійно зачиняють «для безпеки»? Зараз, чекай, піду візьму ключі.

 Марія побігла у бік чергового відділення, залишивши мене під сірими дверима.

– Архів… – я прочитав шепотом табличку над дверима, згадуючи події сьогоднішньої ночі. – Знову я тут. По скоріше б додому.

 Я перевів погляд уліво. Підходила Марія, тримаючи під одною рукою папки з документами, а у другій ключі. Підійшовши до дверей вона швидко встромила ключ та прокрутила його, відчинивши двері.

– Оп! Ласкаво прошу! Нам до дванадцятого ряду, – сказала Марія, увійшовши у середину.

 Я покірно пішов за нею. Дійшовши до потрібного ряду ми почали розкладати папки на стелаж. Марія нахмурилася:

– Чекай, а де… А, ось! – вона озирнулася на тринадцятий стелаж, біля якого стояв я. Посунула мене та дістала одну папку, переставивши її на дванадцятий стелаж.

– Що це? – поцікавився я.

– Це? Закинута справа річної давнини.

– А що за справа? – одразу уточнив я.

– Дванадцятеро людей зникло у Старому Лісі рік тому – дванадцятого листопада.

– Дванадцять людей – дванадцятого листопада… – пробігло у моїй голові.