РОЗДІЛ 5: ТЕЛЕЦИРК

ДАМІАН

— У понеділок, 15 листопада, капітан поліції міста Святогрод Роберт Ренар вчинив серйозне правопорушення, — жваво вимовив репортер. — Відпущено підозрювану у вбивстві двадцятирічного хлопця. Підозрюваною особою не було принесено жодного доказу невинуватості, доки речові докази вказують саме на неї. Капітан, відмовляючись від будь-яких коментарів, змушує нас усіх задуматись — а чи тим людям ми довіряємо нашу безпеку?

 Телефонний дзвінок перервав подальші слова у моєму репортажі. Я зменшив гучність на телевізорі та поглянув на телефон. Роберт. Я посміхнувся.

— А я попереджав — не буде інформації — буде матеріал про тебе.

 Я відхилив дзвінок та почав збирати речі — потрібно заскочити до телестудії.

 Швидко зібравшись, я вийшов у коридор. Доки чекав на ліфт, почав викликати таксі. Вийшов на вулицю, де неподалік уже чекав автомобіль, у якому сидів повнуватий чоловік. Я відкрив двері та сів.

— Ох ти що! —озирнувся таксист. — Я думав, буду везти Вашого тезку, а тут сам Даміан Жовтокрил!

Чоловік протягнув мені руку. У відповідь я неохоче її потиснув.

— Я обожнюю Ваші репортажі! Знаєте, Ви єдиний, хто не боїться говорити правду!

— Ага, прямо кристалічно-чисту правду, за що заплатять – про те і розповім, — промайнуло в моїй голові.

 Таксист усміхнено від’їхав від мого будинку. Проїхавши кілька метрів зупинилися на світлофорі. Чоловік знову озирнувся:

— Знаєте, а Вам личить нова зачіска! Біле волосся завжди красивіше коли коротке!

 Я промовчав.

— А те, як Ви сьогодні рознесли цього, як його там? Ну коротше, начальника поліції – взагалі бомба!

— Роберта. Роберта Ренара, — я сухо пригадав ім’я.

— Точно! Цей Роберт мене так бісить коли його по телевізору показують – двох слів до купи зв’язати не може! А те, що він відпустив убивцю… Це взагалі шок!

 Мій телефон завібрував. Я дістав його з кишені та поглянув на екран. Знову Роберт. Моє обличчя розтягнулося легкою посмішкою.

— Що Вас так розвеселило? – запитав таксист.

— Та так, — не ховаючи просмішки відповів я. – Фанат знайшов мій номер – тепер надзвонює постійно.

— Ха-ха-ха! А чого ж трубки не візьмете?

— Якби я розмовляв із кожним фанатом, то не встигав би робити те, за що ви всі мене так обожнюєте.

— І то правда! Скажу Вам чесно – я дуже-дуже радий нашій зустрічі!

 Я угукнув.

 Загорілося зелене світло і ми рушили далі. Чоловік продовжував щось розповідати, але здебільшого я чув похвалу у свій бік. У принципі, я лише на це і звертав увагу. Звичайний фанатик телебачення, а здебільшого мене. Приємно звісно, але з кожною хвилиною він починав дратувати мене все більше. Я старався відволіктися від надокучливого таксиста різними способами: то дивився галерею телефону, то перевіряв статті, які взяв із собою, то просто дивився у вікно. Ми під’їжджали до найбагатшого району міста, де власне і знаходилася телестудія.

— Йосип на кобилі! – вигукнув чоловік, ударивши по керму.

— Що сталося? – я вперше за поїздку поцікавився.

— Та в цьому районі як завжди – затори страшні!

 Я поглянув на лобове скло. Справді – затор.

— На цьому мості завжди так! – продовжував обурюватися таксист. – Завжди як їду сюдою – стою тут хвилин десять мінімум! Але ж їхати всього двадцять метрів!

 Я розчаровано зітхнув. Ще мінімум хвилин десять будемо стояти тут, а до офісу приблизно пів години з цими заторами. В жодному разі я не засмутився через довгу дорогу. Я засмутився через те, що мені доведеться провести ще більше часу із надокучливим фанатиком, котрий надалі щось бубнів. Дістав уже.

 Телефон знову завібрував.

— Роберт, сучий ти сину, як же ти мене дістав, — навіть не подивившись на телефон подумав я та скинув дзвінок.

 Через хвилину ще один дзвінок. Знову скинув. Через кілька секунд ще один. Я вирішив врешті взяти слухавку:

— Слухай, потворо, якщо я не відповідаю, то це означає, що я зайнятий! Якщо ти ще раз сюди подзвониш, то повір, звичайним засудженням по ТБ ти не обійдешся!

 Я вже хотів закінчити дзвінок, але помітив, що дзвонив зовсім не Роберт, а практикантка, яку нещодавно повісили на мене.

— Вибачте, що відволікаю, я просто ніде не змогла Вас знайти, — відповів мені сумний дівочий голос.

— Ой, Даяно, це ти, —зніяковіло почав я. – Я думав це один ідіот знову мені надзвонює. Я скоро буду на місці. Почекай за моїм столом.

— Гаразд! – бадьоро сказала дівчина.

— Якщо буде геть нудно – відкрий другу шухляду. Там буде список прізвищ. Знайди до них контакти, — швидко придумавши їй завдання сказав я та поклав слухавку. 

— Ого, — здивувався таксист. – А з ким це Ви так суворо?

— З практиканткою, — з вираженим роздратуванням відповів я. Хотілось, аби чоловік врешті зрозумів, що мені не приносить задоволення із ним розмовляти.