РОЗДІЛ 4: ТРІЩИНА ІІ

ДЕВІД

 Після того як Єва та Артур покинули відділок я повернувся до кімнати спостереження. Йдучи до неї я довго думав над двома речами. Як по факту «мертвий» Артур ні з того ні з сього просто взяв і об’явився. Усі фактори вказували на його смерть: знайдена грибником закривавлена куртка, сліди боротьби, величезна кількість крові на самому місці злочину. Один лише одяг, з якого ту кров можна було вижимати, уже вказував на його смерть. Не може людина пережити таку втрату крові. А він просто прийшов. Цілий-цілісінький. Так, на ньому було купа саден, порізів, синців, але ж не на таку кількість крові, яка була на місці його «смерті». Та навіть якщо все обійшлося – що він такого наплів начальнику, що їх так легко відпустили? Я хоч і не довго працюю, але уже добре знаю Роберта. Цей старий ідіот плював на всіх з високої гори. Йому тільки дай можливість когось нагрузити роботою. Байдуже, нас, чи когось із простих людей. А тут взяти і відпустити таку «сенсацію», яку можна було б непогано продати журналістам.

 Я підійшов до кімнати спостереження, де, попиваючи вже охололий чай, сиділа Марія.

— От поясни мені, — одразу почав я. – Якого біса цих двох просто так відпустили? Я розумію, що за рік я сильно не влився у весь цей поліцейський світ, але ж це навіть не логічно для Роберта. Він же ледь сраку не лиже Даміану, коли той приходить із купкою грошей по новий матеріал.

— Чесно, — допиваючи чай відповіла Марія. – Я сама не зрозуміла цього приколу. Тут два варіанти: або той хлопчина йому заплатив, щоб їх відпустили, або ж у нашого начальничка просто закінчився ПМС.

— Як думаєш, їх ще викличуть?

— Нє-а, — похитала головою Марія. – Поки ти їх проводив, то я встигла перекинутись кількома словами із хлопцями. Вони мені сказали, що Артур не залишив жодних заяв про напад чи щось подібне. Він як зненацька прийшов, так само зненацька і пішов.

 Марія встала й пішла у мій бік. Зупинилася й постукала мене по плечу:

— Не переймайся, в мене теж таке вперше. Піди додому й відіспись. На тобі геть лиця немає. Поки молодий, то побережи себе хоч трішки.

— Ага, відісплюсь, — з іронією відповів я. – Я в цьому дурдомі ще на ніч лишаюсь.

— Уууу, — протягнула Марія, позіхаючи. – Моя ж ти бідося. Ну що сказати, тримайся.

 Я нічого не відповів. Марія швидко зібрала свої речі у сумку.

— Добре тоді, удачі тобі, — сказала вона, виходячи із кімнати.

— Давай, добраніч, — безнадійно сказав я їй у слід.

 Залишившись сам у кімнаті спостереження я на секунду згадав про сьогоднішню галюцинацію. По тілу пробігли мурашки.

— Ще одну ніч без сну. Круто, — іронічно вимовив уголос я. – Такими темпами й до шизофренії недалеко. А далі вже й у дурці закриють… Думав в армії важко, але там хоча б усе було чесно. Тут же мене за рік зробили лейтенантом —не тому, що я геній, а тому, що мало людей, а я добре вмію мовчати й робити що скажуть.

  Завершивши ці песимістичні думки, я змусив себе зібратися й узятися до роботи. Кинув оком на шафу із документацією, яку потрібно перевірити. Взявши важку папку й поклавши її на стіл, я сів на стілець. Над усім цим я просидів близько години. Поглянув на годинник. Дванадцята година ночі.

— Та-а-а-к, — закривши папку, протягнув я. – Одне діло зроблене. Далі обхід, камери і найголовніше… Кави.

 Я вийшов із кімнати спостереження, ледь не забувши старенький табельний пістолет, який поклав у кобуру на ремні. Формальність. Рушив довгим коридором у бік чергової частини. Хоча я не люблю нічні зміни, але відділок уночі подобається мені більше, ніж у світлу пору. Жодного галасу, жодних неприємних людей. Лише я і тиша, яку я так обожнюю. Легке освітлення ламп додавало спокою цій атмосфері. Єдине мені не подобалось – оголошення, які вдень виглядали звичайними, а уночі походили на якийсь дешевий хоррор.

 Минаючи зачинені кабінети та зали я дійшов до чергової частини. Біля стіни, неподалік від поста чергового, стояв кавовий автомат. Я натиснув на найміцнішу каву. Приклав телефон до терміналу, який характерно пікнув, підтверджуючи оплату. Одразу вискочив стаканчик, в який полилася духмяна кава. Чекаючи на неї, я вирішив поглянути хто сьогодні на чергуванні. Зазирнув у віконце – Макс спить перед монітором, тихо посопуючи.

— Ех, Макс, твоє щастя що я не стукач, — посміхнувся я. – Інакше б уже давно ти шукав собі нову роботу.

 Збоку я почув звук автомата, сповіщаючий про готовність напою. Взяв стаканчик та зробив два ковтки.

— М-м-м… — сьорбаючи протягнув я. – Гіркий шмурдяк. Обожнюю.

 Я, не кваплячись та п’ючи каву, пішов в обхід. Пройшов кілька метрів, аж раптом у голові я відчув біль. Цього разу він був настільки сильним, що я впав на одне коліно, схопився за голову і випустив із рук стакан. Біль відчувався так, немов мене добряче тріснули дошкою по скроні. Минулого разу він пройшов моментально, але цього – тягнувся довгі хвилини. Я почав стогнати від болю. Але раптом він перекрився тихим гудінням у голові. Біль нікуди не зник, але став набагато терпимішим. Я привідкрив очі.

— Що за..? — не зрозумів я.

 Коридор, у якому я був – окутала пітьма. Усе освітлення зникло. Я одразу дістав телефон та ввімкнув на ньому ліхтарик. Я не повірив у те, що побачив. Відділок набув тих самих занедбаних, напівзнищених рис, які я бачив кілька годин тому. Стіни пожовклі від старості, місцями було видно рослинність та плісняву. В ніс одразу ударив знайомий запах трухлого дерева. Я підскочив та кинувся до віконця чергового. Посвітив ліхтариком і одразу відскочив. Віконце було розбитим, у середині справжній погром, а на столі – рука. Відірвана рука по лікоть. Мене ледь не вирвало. З руки виступала розламана кістка, з якої стирчали хаотично розірвані м’язи та сухожилля. Темно-червоні плями обліплювали її, а запах гнилої крові та м’яса запросив мій сніданок назовні. Я стояв, широко відкривши очі, і просто не міг повірити у те, що бачив.