РОЗДІЛ 3: «ЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ»

ЄВА

 Я смиренно сиділа у допитній, чекаючи на подальший розвиток подій. Мої руки у наручниках. Жодного звуку, окрім повільного биття мого серця та гнітючого гудіння лампи над столом. В голові усі думки переплелися десятками мотузочків. Проте два із них трохи випліталися зі спільного клубка. Факт смерті мого хлопця було підтверджено. Так, я і сама це розуміла глибоко в душі, проте всі ці дні, з моменту моєї втечі, я вірила, що він живий. Але лейтенант потушив вогник моєї надії, затримавши мене. Артур мертвий і це факт. Я це уже прийняла. Моя вина у цьому присутня. Я нічого не зробила, щоб допомогти йому. Але на рівні із цим мене дивує інше – я змогла різко відкинути усі емоції, немов поставивши себе на режим «економії енергії». Я ніколи такою не була. Я завжди на усе реагувала достатньо емоційно – і на хороше, і на погане. Я не розумію як при затриманні змогла бути стриманою. Навіть зараз, коли мене підозрюють у вбивстві, я зберігаю спокій. Я не розумію…

 Мої думки перервала жінка, увійшовши у кімнату. В своїх руках вона тримала папку із якимись папірцями.

— Привіт, — з легкою посмішкою сказала вона та сіла навпроти мене, діставши один із папірців перед собою. – Тебе звати Єва? Мене Марія.

 Я нічого не відповіла.

— Слухай, Єво, — прибравши посмішку з обличчя вимовила Марія. – Я слідча і одна із тих, хто займається ділом убитого у лісі хлопця.

 Я знову перевела погляд униз.

 Слідча видихнула.

— Єво, я бачила у стінах цієї кімнати дуже багато людей, а ще більше нелюдей: убивць-некрофілів, педофілів із маніакальними нахилами, маніяків. Але ти… Ти не схожа на жодного із тих, з ким мені довелося працювати за усю свою службу. Я не вірю що ти могла це зробити.

 Мої очі мимоволі розширилися. У голову ударила секундна біль. Я поглянула на Марію. Невже вона справді вірить в це? Але чому тоді інші ні? Чи вона просто бреше?

 Жінка сперлася ліктями об стіл, схрестила руки і підперла ними підборіддя. Кілька секунд помовчала, а потім сказала, легко нахиливши голову вбік:

— Розкажи мені що сталось, — ці слова прорізали тишу немов ніж тканину. – Мати Артура зазначила у заяві про зникнення, що в останнє він був із тобою.

 Я мовчала. Не тому, що боялася чи не знала що сказати — просто не могла. Мене немов перемкнуло – я знову почала відчувати ті ж емоції, що відчувала під час діалогу з мамою. В голові – шум переплетіння думок.

 Я поглянула на слідчу. Вона так само дивилася на мене, очікуючи відповіді.

— Єво? – з ледь видимою стурбованістю запитала Марія.

 Я спробувала перебороти так невчасно повернуті емоції, але ком у горлі та намоклі очі показали мій внутрішній стан.

— Я бачу як тобі важко, — поклавши руки на стіл сказала жінка. – Єво, я тобі це казала, кажу і скажу ще раз, якщо потрібно: я не вірю у звинувачення в твій бік. Але якщо ти не розповіси мені що було в твою останню зустріч із Артуром, то я ніяк не зможу довести нашій верхівці, що ти справді невинна.

 Я схлипнула:

— Я… Мені… Мені важко говорити.

— Я розумію, — Марія відкинулася на спинку стільця. – Хочеш — вір, не хочеш — не вір, але я не єдина, хто попри все вірить, що ти цього не робила.

 Я здивовано подивилася на неї.

— Девід – той хлопець, що привіз тебе. Він теж думає, що ти невинна.

— А по ньому так і не скажеш, — сказала я, із незручністю через наручники, витираючи мокрі очі.

— Хах, — легко посміхнулася Марія. – Він зовні виглядає ду-у-уже серйозним і холодним, нема мови, але насправді він доброї душі людина. Просто старається відповідати образу «серйозного поліцейського».

 Я замислилася. Невже вони справді обоє вірять у це? Гаразд Марія, вона зовні виглядає як та, що може так думати, але Девід…

— Ми справді віримо у твою невинність. І ми хочемо її довести, — перебила мої думки слідча.

— Але навіщо вам це? Ви ж наче не адвокат?

— Ні, не адвокат. Але я не хочу, щоб невинну молоду дівчину закинули на кілька років до в’язниці просто так.

 Від цих слів мені стало легше. Я хотіла щось сказати, але моє горло так пересохло, що замість слів, вийшов ледь зрозумілий хрип.

 Слідча це помітила. Поглянула у дзеркало:

— Девід, принеси нам води і зніми із неї наручники.

 Досить швидко двері у кімнату відчинилися. У дверному прорізі я помітила знайому фігуру лейтенанта. У лівій руці він тримав склянку з водою, а у правій – ключі. Мовчки поставив біля мене воду. Серйозно поглянув на Марію:

— Це буде на твою відповідальність.

 Слідча нічого не сказала, лише схвально кивнула головою. Після чого Девід зняв із мене наручники, які лишили на моїх зап’ястях червоний слід. Зробивши це, чоловік одразу покинув кімнату, залишивши нас на один на один.

— На твою відповідальність, — саркастично перекривила його жінка.

 Мені це здалося кумедним. Я обережно узяла у руки склянку і не кваплячись випила половину води із неї. За цим уважно спостерігала слідча.