РОЗДІЛ 2: ТРІЩИНА І

ДЕВІД

Я повернув кермо у бік вулиці Героїв, на якій знаходився поліцейський відділок. Часом я поглядав у дзеркало заднього виду на підозрювану.

— Думаю, її відпустять. Занадто мало доказів, що вона вбивця. Та це навіть логічно. Ну не могла вона апріорі цього зробити, — моя головна наповнювалася киплячими думками все більше і більше. Мені було дуже шкода цю дівчину. Так, це потенційна вбивця. Дуже жорстока вбивця. Але перш за все вона поки лише підозрювана. — Я не вірю що така маленька за статурою дівчина могла скоїти подібне зі своїм хлопцем. Впевнений що зараз вона дуже налякана – її хлопець мертвий та ще й у вбивстві підозрюють її, що може бути гірше? – Поставив я собі філософське питання.

 Ми під’їхали до відділку. Я запаркував автомобіль. Вийшов із нього, відчинив задні двері та жестом показав дівчині що час виходити. Вона обережно вийшла та завмерла, дивлячись на мене та чекаючи на наступні вказівки.

 Я зачинив автівку, яка видала характерний звук, через який дівчина ледь помітно здригнулася.

 Ми, із невеликим поспіхом увійшли у середину відділку. На зустріч йшло двоє колег, із якими я привітався кивком та кілька громадян. Також за нами йшло двоє – дід та, як я зрозумів, онук. Стіни коридору були обвішані оголошеннями різноманітного характеру – правова інформація, аспекти взаємодії із поліцією, оголошення про заходи з безпеки і про набір кадрів. Часом траплялися старющі оголошення про зниклих тварин, про яких уже певно й забули їхні хазяї. Але одне оголошення, від якого у мене досі пробігають мурашки по шкірі, знову привернуло мою увагу. Зниклий пів року тому дванадцятирічний хлопець. Досі пам’ятаю його матір у сльозах, яка виходила із нашого відділку два місяці тому після того, як їй знову сказали, що від сина ні слуху, ні духу. Я прискорив крок, аби не поринати у ці спогади.

 Я завжди дивувався чому кожен із колег так незадоволений тим, що кімната для допиту знаходиться в іншому кінці відділку, але тепер, провівши своє перше серйозне затримання, я їх зрозумів. Дуже дивно вести людину у наручниках, ще й дівчину, та ловити на собі купу поглядів. Загалом мені байдуже на те, що про мене хтось думає, але цього разу, коли буквально кожен хто проходив повз мене та затриману не втрачав можливості своїм поглядом просвердлити нас протягом кількох секунд. Мені було дійсно некомфортно від цього.

 Врешті, ми дійшли до потрібної кімнати. Я відчинив старі двері. Увійшовши – натиснув на перемикач, ввімкнувши світло. В мить пітьма розчинилася світлом. Абсолютно однотипна та однокольорова кімната була подібна до старого кіно, коли його знімали чорно-білим. Сірі стіни та підлога без краплі кольору. Лише стеля трішки відрізнялася через лампу, яка тускло-жовтим світлом ледь-ледь розбавляла її сіру млявість. Посередині невеличкої кімнати стояв пропорційних розмірів темно—сірий стіл, помітно темніший ніж стіни. Я пам’ятав, як його рік тому, під час моєї першої зміни, сюди завезли та пофарбували – тоді я дуже гарно запам’ятав запах дешевої фарби, на якій вирішило зекономити наше керівництво. І хоч уже пройшло достатньо часу, але мозок не може забути того гидкого запаху, через що навіть дивитись на цей стіл неприємно. Біля столу, один напроти другого, стояли два дерев’яні стільці, котрі, швидше за все, були моїми однолітками. На дальший від дверей я посадив дівчину та попередив її:

— Наручники, з міркувань безпеки, я із Вас не зніматиму. За кілька хвилин прийде слідча.

 Вона нічого не відповіла, а просто легенько кивнула головою.

 Виходячи із кімнати, я озирнувся та кинув око на дзеркало. Воно було одностороннім. Я зачинив двері та пішов у кімнату спостереження. Там уже сиділа знайома мені жінка – Марія. Вона тут працює довше ніж я живу, але все ще виглядає на усі тридцять.

— Девід! – вигукнула блондинка та привітливо обійняла мене. – Привіт! А вгадай хто сьогодні спіткнувся об апаратуру журналюги і пролив каву на нього ж?

— Хах, не здивуюсь, якщо ти, — посміхнувся я, адже це було вже не вперше із Марією. – І кому з преси на цей раз не пощастило?

— Та цьому Даміану, знову тут бігав щось знімав. Схоже винюхав про вбивство хлопця в лісі, то й захотів зробити сенсацію, немов він перший хто поговорить із такою винятковою вбивцею, — голос Марії став більш обуреним. – А начальнику тільки в радість постояти перед камерою з мікрофоном та говорити який у нас чудовий показник розкриття.

— Але ж про підозрювану тоді було відомо лише нам з тобою та кільком хлопцям із чергового відділення, хіба ні? – Мене здивувало те, що Даміан знову дізнався про те, про що аж ніяк не міг знати.

— От в цьому і діло! – підкреслила слідча. — Схоже йому хтось із наших зливає усі «найцікавіші» дані. Дякувати Богу, що до твого приїзду він забрався звідси, отримавши від мене чарівного підсрачника.

— Хах, — я стримано посміхнувся. Мені завжди подобалося працювати із цією жінкою. Вона одна з єдиних, хто не корчив із себе когось іншого, а просто була собою, при чому чудово виконуючи свою роботу.

 Після цих слів ми замовкли та поглянули у скло. З нашого боку – звичайнісіньке скло, через яке можна ідеально бачити усе, що відбувається у кімнаті допитів. Завдяки мікрофонам у ній навіть чути все. Зі сторони допитної це скло було немов звичайне дзеркало, через що усі присутні у кімнаті спостереження були невидимими та беззвучними.

 Марія звернулася до мене, не відводячи погляду: