РОЗДІЛ 1: ТРИ ДНІ ТИШІ

ЄВА

 Я сиділа на ліжку, втупившись у підлогу. Русяве волосся спадало мені трохи нижче плечей, закриваючи сірі, виснажені очі. Зараз цей колір став ідеальним віддзеркаленням моєї душі. Частина волосся була заплетена в недбалу косу, що розсипалася від постійного перебору пальцями. Я завжди була худою й невисокою і зараз почувалася ще меншою, немов зникала всередині себе, потроху самознищуючись у щоденній апатії.

 Мама стояла поруч. Її коротка русява зачіска трохи стирчала від поспіху, а повнувата постать здавалася громіздкою на фоні моєї тендітності. Зазвичай у її голосі було тепло, але останнім часом усе частіше я чула в ньому втому й роздратування.

— Єво, може ти мені нарешті розповіси що сталось? — Вкотре запитала мама. У її голосі відчувалися водночас жаль, роздратування й нерозуміння. — Ти третій день зі мною майже не говориш, не їси нічого, не виходиш надвір…

— Мам, усе нормально, — сухо відкинула я, перебивши матір та навіть не поглянувши у її бік, — У мене просто немає настрою.

— Ага, я бачу як в тебе "все нормально"! Ти з Артуром знову посварилась, чи що? — уже на підвищеному тоні запитала вона.

 Почувши це ім'я я немов вийшла із цього стану байдужості. Лице оніміло, у горлі став ком, руки почали ледь труситись. Я не знала що їй відповісти, проте мама не довго чекала на мою відповідь. Побачивши мою реакцію вона моментально відреагувала.

— Як я розумію це не звичайна сварка? — спокійніше запитала вона. Її голос став тихішим, майже м’яким.

Я мовчки похитала головою, підтвердивши здогадку.

— Давай про це поговоримо? Я підкажу що робити. Як не як я теж колись була в твоєму віці і теж мала подібні проблеми. Думаю, знайдемо разом вихід, — підбадьорювала мене мама, обережно обійнявши. У її голосі було чути сильне співчуття та переживання. — Я не хочу щоб ти плакала, сонце. Прошу тебе, розкажи, що сталось?

 Я, майже пошепки, сказала:

— Артур мертвий.

 В мить кімнату наповнила тяжка атмосфера, котра давила із зовні та із середини. Вона заповнювала собою навіть простір у легенях, витісняючи з них кисень, через що було важко дихати. Вона змогла пролізти навіть до мозку, через що у голові все, абсолютно все, перемішалось під білий шум. Було складно думати. Та що думати чи дихати – було складно навіть кліпнути чи просто ковтнути слину! А мама мовчала. Схоже, її теж почало роздушувати цією атмосферою. В її очах я бачила непорозуміння. Ймовірно, вона не одразу зрозуміла що я сказала. А може й зрозуміла, просто не могла цього сприйняти так швидко, немов проаналізовувала кожну літеру, вимовлену мною. Мама ще раз поглянула на мене. Пройшло кілька секунд як її обличчя змінилося із нерозуміючого у шоковане. Широко відкривши очі, тихо запитала:

— В сенсі мертвий..?

 Гнітюча атмосфера настільки проїла мені голову, що я, не думаючи, відповіла.

— В прямому. Він — помер. Три дні тому.

 Шок на лиці моєї мами ставав все більш явним, немов би вона бачила перед собою свій найстрашніший кошмар.

— Єво, — нахилившись до мене сказала мама. — Що ти говориш? Як мертвий? Чому? Що сталось?

 Мені ставало все важче і важче від цього діалогу. Тривав він не більше двох хвилин, але вони відчувалися немов години. Я уже не витримувала. Чи то від накривших спогадів, чи то від переживання розповідати про ситуацію, яку я так старалася заховати у найдальших куточках своєї пам’яті, чи усе одразу – тіло почало тремтіти. Серце забилося скоріше. Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім… Автоматично, сама цього не усвідомлюючи, я почала рахувати удари власного серця. Воно билося у шаленому темпі, немов ось-ось і розженеться до такої сили, що його просто розірве. У голові почали мелькати спогади: ліс, постріли, кров, крики, вереск, хрускіт. На очі знову накотилися сльози. Я не знала що відповісти. Мене охопила паніка.

— Єво! — голосно вигукнула мама, немов забувши що старалась спокійно почати цей діалог.

— Він помер через мене! — вирвалось із моїх вуст крізь сльози. — Через мене! Щоб я змогла втекти із цього клятого лісу!

 Мама промовчала.

 Я, зрозумівши, що все ж таки не стримала емоцій та розповіла їй те, що так старанно приховувала протягом останніх трьох днів, розбилася ще більше:

— Я винна у його смерті, мам! Я вмовляла його піти гуляти в цей сраний ліс! Мам! Через мене він помер! Через мене! Я у цьому винна! Розумієш, мам?! Я! Я винна!

 Я розридалася. Я задихалася та захлиналася власними слізьми. А серце… Було на межі —один подих, і воно б розірвалося.

 Мама міцно обійняла мене.

— Тихо-тихо-тихо. Спокійно, сонечко, спокійно, — її голос тремтів. Тепер вона зрозуміла усю серйозність ситуації. — Давай ти зараз трішки заспокоїшся і розкажеш мені як це сталось? Я зараз принесу заспокійливе, чаю ромашкового.. Тобі одразу стане легше!

 Я, віддихуючись та посопуючи, тихо угукнула.

 Мама з поспіхом вийшла із моєї кімнати. Її хода нагадувала безглузду втечу у якійсь телекомедії, але, при нинішніх обставинах, сміхом геть і не пахло.

 Поки я чекала на маму, пробуючи відволіктися, автоматично почала перебирати власне волосся. Я випадково розплутала одну косу, з якої випала темно—синя резинка. «Тримай. Цей колір пасує твоєму прекрасному волоссі». Фраза Артура проскочила у мене у голові. Він це сказав на нашому другому побаченні. Власне тоді він подарував мені цю резинку. І знову щось немов стисло мені горло. У грудях запекло. Сльози самі полилися із очей, повільно стікаючи щоками і спадаючи на підлогу. Я стиснула у руках подарунок найближчої… Ні, уже найдальшої людини у своєму житті. Нас розділяли не кілометри, а світи: світ живих та світ мертвих. Я немов тримала останню частинку його душі, аби та не полетіла з рештою кудись. Може у Рай, а може й у Пекло, а може у Вічну Пітьму.