7. Про те, як маг відвідував фітнес-зал, а принц розвозив піцу

Несподівано вони побачили Луція, що підходив до них, бадьоро посміхаючись.

- Що, ти теж когось там лайкав і коментив? - підозріло спитала Емері.

 - Не знаю, про що ти, дорогенька. Але я допіру подивився, як працює Сергій, і зрозумів, що нарешті знайшов своє покликання у житті.

 - І яке ж воно - твоє покликання? - поцікавився Себастьян.

 - Коли я повернуся додому, то організую в нашому королівстві фітнес-клуб!

 - А що це за клуб такий? Якась масонська ложа?

 - Ех, шкода, друже, що ти зависав у тому своєму інтернеті і не пішов зі мною. Там таке... Два десятки дівчат, і всі в отаких коротеньких штанцях і таких малесеньких кофтинках. - Луцій показав на собі, де закінчувалися штанці та починалися кофтинки. - А потім Сергій дає їм команди, і вони починають по всілякому танцювати - то ноги підіймають, то присідають, то стрибають. І уявіть собі - ті дівчата  ще й гроші платять тренерам!

 - То якесь збочення, - резюмувала Емері. - У нашому королівстві жодна дівчина не роздягнеться і не почне перед тобою танцювати, щоб ти на те дивився, а вона ще й за це платила. Який у цьому сенс?

- То вони так худнуть. - таємниче поділився Луцій. - Бо всі ці дівчата вважають себе дуже гладкими.

 - Як на мене, то тут навколо нас ходять занадто худі панночки, - сказав Ян. - Мені увесь час здається, що вони от-от заторохтять своїми кістками.  У нас в Ліанорі, навпаки, мода на пишні фігури, тож твій, Луцію, фітнес буде неактуальним.

 - Нічого страшного, я все продумав, розробив бізнес-план, - не розгубився Луцій. - Спершу дівчата трохи потанцюють, потім ідуть відпочивати, їм приносять різні солодощі, цукерки, тістечка, вони лежать, слухають музику, відновлюють сили... ну і я біля них...

 - То в тебе якийсь гарем вийде, а не фітнес-клуб, - Емері похитала головою. - Втім, якщо хочеш, то можеш спробувати втілити свої мрії в життя, але не забувай - нам треба ще якось вибратися звідси! І бажано - разом із Даніелем та Катріною. А ми досі ще їх не знайшли!

 - А тепер дозвольте нарешті мені розповісти, який ми з Артемом розробили план, -  не витримав Себастьян.

 - Давай, друже, тільки, може, присядемо біля нашого друга-алхіміка, та вип'ємо по еліксирчику? - запропонував Луцій.

Друзі перемістилися до бару, і  "алхімік" тут же приготував для них коктейлі.

 - Отже, там, у інтернеті, є така штука, називається Гугл, - почав свою розповідь Себастьян. - Я не знаю, як воно працює, певно, то якась стародавня магія, але коли ти задаєш тому Гуглу питання, він тут же відповідає на нього.

 - І що ж ти запитав у того оракула? - не терпілося дізнатися Луцію.

 - Ну, спершу я вирішив дізнатися, як  добути філософський камінь. Але Артем сказав, що камінь може почекати, а нам треба розшукати Даніеля. Ми ввели у той Гугл його ім'я, і чого тільки не знайшли - дитячий бутік, салон краси, піцерію, ведучого передачі "Одруження наосліп"... тільки нашого принца там не було. Тоді Артем сказав, що маєио пошукати у Фейсбуці. Це така соціальна мережа. Там люди показують свої портрети, розповідають про те, що їли на обід чи куди ходили гуляти...

 - Що - отак запросто виходять на вулицю зі своїми портретами і розповідають перехожим, що їли на обід? - не повірила Емері. - Таки дивні тут звичаї...

 - Ну, щось типу того... Тільки на вулицю не потрібно йти, кожен сидить у себе вдома і бачить усіх своїх друзів - де хто знаходиться і що робить.

 - Ох, нічого собі! - здивувався Луцій. - До чого магія дійшла!

 - Отож-бо... Ми стали шукати Даніеля у Фейсбуці, та все траплялися якісь інші Даніелі, не ті, що треба. І тут Артем здогадався набрати в пошуковику - Даніель Тісемський - і  вуаля! Ми його знайшли!

 - Чудова новина! Де ж він зараз?

 - А він працює у тутешній піцерії кур'єром. І Артем сказав - немає чого нам їхати і його шукати, ми зробимо хитріше - візьмемо та й замовимо в нього піцу. І от наш принц сам до нас приїде. Вірніше, десь уже їде, скоро з'явиться...

Емері та Луцій зраділи і замовили собі ще по коктейлю.

А тим часом до них підійшли їхні друзі. І не самі - разом із Артемом, Сергієм та Настею до бару завітав невисокий худорлявий хлопчина у  червоному картузі, обернутому козирком на потилицю.

 - Це ви піцу замовляли? - не дуже люб'язно поцікавився він.

 - Так, - відповів Ян. - А ви і є Даніель?

 - Ну, я. А вам що до того? Хочете відгук на сайті написати?

 - Ні, ми прибули від вашого батька. Він настійно радить вам повертатися додому. Адже ви - спадкоємець престолу, і все таке.

 - І ні фіга я не спадкоємець, - спокійно заперечив Даніель. - Маю старшого братика, хай йому голова болить за той престол. А мене й тут непогано годують.

 - З вашим братом Його Величність посварився. через... гм... його нетрадиційну орієнтацію...

 - Мій батько завжди був невиправним консерватором. - Даніель гепнув коробками об стіл, аж склянки задрижали. - Але мені все те аж десь! Не хочу я повертатися! Так йому й перекажіть!

 - Ваша високосте, тож в майбутньому ви станете королем, - спробувала урезонити його Емері. - А що вас тут чекає? Яка кар'єра?

 - Шеф пообіцяв, що як гарно працюватиму, то стану старшим менеджером, - з гордістю заявив Даніель. - Вже не буду коробки з піцами тягати, а тільки сидітиму перед комп'ютером та на дзвінки відповідатиму!

 - Але, коли ви станете королем, то зможете самі відкрити свою власну піцерію і бути її шефом, - сказав Себастьян.

 - Справді? Я якось про те не думав...

 - Так, Данику, бери вище, не тільки піцерію, ти зможеш хоч торгівельний центр відкрити, як наш "Гламур", - заглянула йому в очі Настя. - Уявляєш, яким ти будеш крутим начальником... Їздитимеш на "Лендровері"...

 - Настю, у них там немає "Лендроверів"... - тихо зауважив Артем.

 - Ще краще  - на золотій кареті... - Настя мрійливо закотила очі. - побудуєш для Катерини розкішний палац... А то ви зараз у однокімнатній "хрущівці" тусуєтесь.