2

Її оточило четверо... навряд, чи професійних розбійників, скоріше просто волоцюг, які грабували випадкових перехожих, щоб розжитися дріб'язком на пляшку.

 - Ану, хлопче, - скомандував той, що був у цій ватазі за головного, - вивертай-но кишені! І коника твого ми конфіскуємо...

Емері застали зненацька, коли вона, втомлена дорогою, присіла відпочити під деревом край пшеничного поля. Тепер дівчина стояла, зіпершись на це дерево спиною, і тримала в руці батьків мисливський ніж - свою єдину зброю. Взагалі-то, втікаючи з дому, вона планувала прихопити і баронського меча, але той виявився таким важким і незручним, що Емері вирішила - без нього буде краще. От тепер пожалкувала, бо з мечем почувалася б упевненіше.

Грабіжники спіймали коня та обнишпорили все навколо у пошуках якихось цінних речей, та наближатися до Емері трохи побоювалися. Врешті один найхитріший знайшов вихід із становища - він схопив камінь і пожбурив у дівчину. Тій вдалося ухилитися, однак при цьому вона досить сильно вдарилася головою об товсту гілку.  А потім з ясного неба, без хмар, без грому вдарила блискавка. Емері аж ноги підкосилися, і вона сіла на траву, спантеличено кліпаючи очима. Волоцюги закричали і кинулися хто куди, тягнучи попід руки свого отамана, в якого, здається, та блискавиця і влучила.

Сумирний Вороний теж від несподіванки наче сказився і , брикаючи задніми ногами, дременув світ за очі.

 - Вороньку, вернися! - вигукнула дівчина, звелася на рівні ноги, і хоч перед очима ще трохи туманилося, зібралася бігти за конем, як раптом спинилася, наче на невидиму стіну наштовхнулась.

Прямо перед нею у повітрі намалювалась фігура чоловіка у чорному одязі. Він був високий, темноволосий, з яскраво-синіми очима, наче й гарний із себе, але, на думку Емері, геть старий - йому було років сорок.

Емері потерла очі долонею. Певно ж, сильно вона приклалася головою об те кляте дерево, що тепер таке ввижається. А може, це взагалі  якась нечиста сила?

Незнайомець стояв непорушно і якийсь час задумливо дивився на неї, а потім приємним, зовсім не демонічним голосом запитав:

 - Ну, й куди ми прямуємо?

 - До війська, - похмуро буркнула Емері.

- Отакої! - здивувася незнайомець. - Не дуже підходяще місце для молодої дівчини.  Краще лови свого скакуна та їдь додому, поки ще в яку халепу не втрапила.

 - А звідки... - розгубилася Емері. Вона вважала, що чоловічий одяг, придбаний учора на ринку, служив гарним маскуванням, адже і грабіжники прийняли її за хлопця. Хоча ідея  з тим, щоб вирушити на війну, зараз уже не здавалася такою блискучою...

Її співрозмовник не дав закінчити фразу.

 - Я, між іншим. маг, - гордовито промовив він. - Мене так просто не обдуриш. А ще ти тільки що зробила такий жест, наче хочеш волосся накрутити на палець, мабуть, є в тебе така звичка? Звичка залишилася, а от коси ти обстригла. Та й над голосом треба було попрацювати, бо дуже вже він у тебе тоненький...

Емері не любила, коли її повчали, тому вона повернулася і мовчки попрямувала у той бік, куди втік її кінь.

 - Ану зачекай, я ще не договорив, - невдоволено  підвищив голос маг. І в ту ж мить   руки й ноги перестали слухатися дівчину, вона завмерла, ніби статуя. навіть голову повернути було проблематично.

 - Кажи, де живеш, і я тебе сам додому доставлю!

Емері не витримала усіх тих перипетій, що випали на її долю, і  розридалася. Ще більш образливим видавалося те, що вона не могла навіть руки підняти, аби витерти  зарюмсане обличчя.

 - Не поїду я додому! - вигукнула вона. - Краще тут мене свою блискавкою і вколошкайте!

Невидимі пута зникли так само  несподівано, як і з'явилися. Емері, продовжуючи схлипувати, витерла сльози рукавом і скоса поглянула на суворого мага - а раптом пожаліє та відпустить?

- Можу запропонувати ще такий варіант, - мовив той. - Підеш до мене на службу. Якраз  моя економка днями звільнилася. Будеш їсти готувати, порядок підтримувати. Платитиму добре.

 - Але я баронеса... - вихопилося у дівчини, та  співрозмовник знову її перебив. Була в нього така неввічлива звичка. А може, він і думки вмів читати?

 - Це не страшно. - серйозно сказав маг. - Твоя попередниця була графинею, принаймні всім моїм клієнтам це розповідала. От з одним із них і втекла. Така невдячність, - він сумно похитав головою.

- А ви її в ропуху перетворіть, - запропонувала Емері.

 - Ідея непогана, - згодився маг, - але хай собі живе. Я не злопам'ятний... А тебе як хоч звати?

 - Емері, - відповіла дівчина.

 - Дивне ім'я, ніколи такого не чув.

 - Взагалі-то мене батьки назвали Есмеральдою, але я це ім'я терпіти не можу. - зізналася вона.

- Що ж, Емері і справді звучить краще. А мене звуть Себастьян. Для любителів усе скорочувати можна просто Ян. Ну що, ходімо?

Він зробив якийсь чудернацький жест рукою, і перед дівчиною у повітрі відкрилися масивні дерев'яні двері. За ними виднівся куточок впорядкованого двору із садом та якимись господарськими спорудами..

Емері від несподіванки позадкувала.

 - Ну, іди, не бійся, - Себастьян легенько підштовхнув її в спину, і вона, замружившись, зробила крок уперед. Наче легеньким вітерцем повіяло - і тільки. Коли дівчина знову розплющила очі - вона вже стояла перед великим будинком  під дахом із червоної черепиці. І сам дім, і подвір'я, і сад мали ідеально доглянутий вигляд, проте  ніде не було видно жодної людини, окрім них двох.

 - Ну що ж, будь як удома, - сказав їй господар. - Зараз покажу тобі твою кімнату...