18. Побачення номер два

Артем поставив останню крапку у своєму творі і натиснув на кнопку "завершити". У глибині душі йому стало трохи сумно. Адже ця історія писалася з великим натхненням і драйвом, у таких незвичайних декораціях. "(не) Ідеальний роман" та "Раб кохання" назавжди запам'ятаються йому і викликатимуть  в душі певну  ностальгію. І разом з тим, він розумів, що більше не хоче писати любовні романи. Так, це весело, його читають, і навіть від адміністрації прийшов лист із пропозицією відкрити комерційний кабінет. Він якийсь час всерйоз розмірковував над тим, що варто це зробити. Але потім подумав — від Леді Інкогніто очікуватимуть, що вона продовжуватиме творити в тому ж жанрі, а йому дуже хотілося втілити у життя  свою мрію і написати фантастичний роман. У своїй уяві він уже бачив себе новим Реєм Бредбері чи Айзеком Азімовим, а з образом Леді Інкогніто це не вельми гармоніювало.

Тому він і повідомив, що хоче тепер писати не під псевдонімом, а під власним іменем.

"Але тоді вам доведеться почати все спочатку", — відповіли йому адміни.

Ну що ж, починати вдруге може бути навіть корисно, — подумав хлопець. Принаймні, тепер він уже точно знав, чого робити не варто. І був налаштований неодмінно досягти успіху.

У такому піднесеному настрої він і попрямував на зустріч, про яку вони домовилися з Катею. Друге побачення було призначене у тій самій кав'ярні, що й перше, тільки з тією різницею, що тепер, побачивши його, Катя заусміхалася і помахала рукою.

Він підійшов, поцілував її в щічку та вручив букетик білих хризантем. Тепер це виглядало, ніби справжнє побачення, і Катя трохи засоромилася цієї думки. У неї теж були новини, про які вона намагалася зараз не думати. Бо гадки не мала, на краще це чи, навпаки, на гірше.

Вони спробували повернутися до обговорення теми маніяків, але розмова йшла не дуже жваво. Здавалося, кожен думав про якісь власні проблеми та негаразди.

— Знаєш, Катю, — несподівано сказав Артем, — я хочу тобі признатися, що не працюю в поліції. 

— А я про це вже здогадалася, — усміхнулась Катя.

— Як?

— Я зайшла на сайт нашого поліцейського відділку і пошукала там інформацію про відділ по боротьбі з маніяками і твоє ім'я та прізвище погуглила. Але нічого не знайшла…

— То ти справжній детектив, — зауважив на те Артем.

— Ні, я просто письменник, от і вирішила задіяти навички, що їх виробила для написання книг, на практиці. І до речі, Ані я теж там не знайшла…

— Ти її ніде не відшукаєш, — признався Артем. — Бо Аня — то я. Вірніше, її не існує взагалі. Леді Інкогніто — псевдонім, під яким я пишу… точніше, писав книги.

— Справді? — Катя широко розплющила очі. — Це дуже несподівано. Але ти знаєш, я навіть рада, що саме ти написав ці книги. Вони класні! 

— Правда? — тепер настала черга Артема дивуватися. — Ти вважаєш, що ці історії чогось варті?

— Звичайно, у тебе дуже гарний стиль і почуття гумору. Я думаю, тобі й далі варто писати щось таке, іронічне. Людей треба не тільки лякати чи засмучувати, а й смішити. І смішити іноді набагато важливіше!

— То ти думаєш, мені не варто видаляти цей профіль? — спитав Артем.

— Чекай, а ти що,  задумав його видаляти? Для чого?

— Я зрозумів, що хочу написати щось серйозне. Фантастичний роман. Тільки під своїм власним іменем. Досить з мене Леді Інкогніто.

— А мені трохи шкода прощатися із нею, — зітхнула Катя. — Вона була така весела!

— Тоді я не буду видаляти її профіль. Раптом захочеться ще паралельно написати щось смішне.

— Це буде найкращий вихід!

Їм принесли замовлення — каву з тістечками. Але Артем помітив, що Катя сумна. Чи, може, чимось заклопотана.

— Щось трапилось? — поцікавився він.

— Та нічого, все добре.

Але насправді у Каті був привід для хвилювання. Напередодні вона сиділа вдома і працювала над черговим епізодом "Бандита", коли задзвонив телефон. Дівчина підняла слухавку і почула незнайомий чоловічий голос.

— Це пані Катерина Дідух? — поцікавився  він.

— Так, це я.

— Я — Андрій Князев, — відрекомендувався її співрозмовник.

Здається, якби зараз почався землетрус або на голови перехожим почав падати дощ із жаб, це здивувало б дівчину менше.

— Мені сказали, що ви писали книги за мене, поки мене не було, — продовжував Князев рішучим і діловим тоном людини, яка не звикла чути заперечень.

— Так, але це була ініціатива адміністрації сайту Writer, — зауважила дівчина.

— Так-от, раз я повернувся, то можу вже сам продовжити працювати над цими творами, — здавалося, Андрій не чув жодного її слова. Слухав він лише себе самого.

Катя мовчала. Вона була шокована і почувалася подібно до матері, якій запропонували б передати своїх рідних дітей на виховання до прийомної сім'ї.

— Я читав ваші проби пера, — продовжував нахабний Князев. — В цілому, як для початківця, досить непогано, хоча там ще редагувати й редагувати! Але дякую, що хоч так попрацювали. Скільки я вам винен?

— Я… не… — Катя тільки збиралася пояснити, що їй перечисляла роялті  адміністрація сайту, але Князев знову перебив її і назвав таку суму, що в дівчини вже зовсім відібрало мову.

— Цього вам буде достатньо за ваші опуси про Бандита? — поцікавився Князев. — Щоб ви на них не претендували, всі права повністю переходять мені, я буду сам писати продовження.

— Так… дякую, — тільки й змогла видушити з себе Катя.

Андрій, певно, подумав, що вона у захваті від його щедрості, і ще півгодини у подробицях розповідав їй, що його зникнення було зумовлене тим, що "видатного письменника сучасності", як він себе скромно охарактеризував, запросили до Голівуду в якості сценариста. Тож він усе покинув і поїхав завойовувати Країну Мрій.

Але з Голівудом щось не склалося.

— Уявляєте, Катерино, мені запропонували писати сценарій до якогось третьосортного серіалу! Такого, де герої тільки іржуть як коні та, перепрошую, пускають гази. І це в них вважається гумором! Ні, такий розклад не для мене! Тим більше, що й платня була геть непристойною, як усе те кіно…